Нові стани нового тисячоліття

Всупереч популярним теоріям «кінця історії», конверґенції, деідеологізації, модернізації, вестернізації тощо, а також численним оптимістичним прогнозам щодо зростання міжнародної відкритости та неминучости соціяльного проґресу, опертого на плюралізмі й еґалітаризмі, технологічний розвиток і глобалізація виявилися неспроможні запобігти відживленню ізоляціонізму, ба більше, навіть спричинилися до актуалізації цього явища, пов’язаного з артикульованим або й невідрефлектованим намаганням індивіда, групи, соціюму обмежити контакти із своїм оточенням1. То чи маємо дивуватися, що, скажімо, ізоляціоністські настанови наших громадян, як свідчить динаміка соціяльної дистанції між представниками різних народів, упродовж останнього десятиліття посилилися, попри декларативну відкритість України світові та нібито зорієнтованість суспільства на цінності плюралістичної демократії та ринкової економіки. Однак маємо вагомі підстави стверджувати, що рівень ізоляціонізму зростає не лише в Україні, котра переживає неабиякі труднощі пострадянської трансформації, але й скрізь у світі, набираючи різноманітних форм: від дедалі більшого впливу сепаратизму в поліетнічних державах, трайбалізму та релігійного фундаменталізму на Півдні та Сході — і до спалаху антиглобалістських, антиміґрантських, взагалі ксенофобських настроїв на Заході (яскравий доказ – політичні тріюмфи Гайдера, Берлусконі, Лє Пена, данських і голландських правих).

Але ізоляціонізм – ідеологія суто станова, навіть не класова, бо класи, як їх тлумачить марксизм, є цілком відкритими одна до одної соціяльними групами, натомість стани завжди стрімко закривалися від чужих. Оце й дозволяє нам говорити про «неостанове суспільство» – саме неостанове, а не станове, бо суспільні верстви перетворюються на правдиві стани тоді, коли розмежовуються остаточно. Традиційне станове суспільство ґрунтувалося на чіткій соціяльній диференціяції, пов’язаній із феодальним землевласництвом та узаконеною соціяльною ієрархією на чолі зі станом феодалів, який природним чином розвинувся зі стану воїнів. Потроху станове суспільство, дедалі складніше й освіченіше, формувало схильну до рефлексії інтелектуальну еліту, яка, своєю чергою, продукувала ідеї плюралізму та рівности. Щоправда, ця еліта не відмовлялася від своїх привілеїв, насамперед від успадкування станової належности. Випадки, коли дворянин віддавав землю селянам або звільняв їх від залежности, потрактовувалися як станове зрадництво, яке тягне за собою соціяльний вибух. Одначе сáме співчуття «сильних» до «слабких» завжди було джерелом антистанової ідеології, і саме «сильні» завжди прагнули стати її чільними речниками. У суспільствах, які переочували момент, коли духовний продукт найвищого стану, сказати б, його еманація, поєднувалася з ненавистю стану найнижчого, виникала загроза кривавих антистанових революцій. Саме так за Нового часу остаточно втратила владу родова аристократія Західної Европи, коли у Франції третій стан засобами терору знищив станові привілеї. У той же спосі...