Правопис із вусами

Червень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
205 переглядів

Публіцистичний виступ Вадима Дивнича в березневій «Критиці» на правописні й довколаправописні теми нагадав мені нашу з ним редакційну дискусію кількалітньої давності. Тоді мій шановний колеґа у відповідь на пропозицію сформулювати свої арґументи в окремій статті для «Критики» ствердив, що не бачить потреби захищати українську мову (чи взагалі, «українську справу») українською ж таки мовою, перед переважно україномовною аудиторією, на сторінках україномовних, українофільських видань. Я охоче погодився, бо й сам віддавна вважаю, що preaching to the converted – навернення вже навернених, аґітування давно заґітованих – є різновидом інтелектуального онанізму, до якого, на превеликий жаль, традиційно схильна велика частина української «патріотичної» публіцистики.

Кожен серйозний автор, якщо він не пропаґандист, котрий доводить до шалу своїх однодумців, чухаючи їхні ідеологічні вавки («Ох, як добре сказав! Ох, як правильно врізав тим клятим воріженькам!» – дарма що «воріженьки» про це навіть не здогадуються), прагне, гадаю, проблематизувати певні явища, адресуючи свої арґументи передусім тим, хто цих арґументів недобачає, недооцінює чи, з різних причин, не погоджується. У тій-таки суперечці, пригадується, Вадим Дивнич посилався на досвід Володимира (Зеєва) Жаботинського, котрий на початку минулого століття обґрунтовував свої сіоністські ідеї на сторінках впливових імперських газет, апелюючи передусім до освіченого, здебільшого російськомовного єврейства, а не до малописьменного містечкового, що спілкувалося переважно ідишем.

У цьому контексті мене здивувало на сторінках березневої «Критики» не так Дивничеве звернення до правописних проблем, як заявлений на початку його статті адресат цього звернення: «супротивники [правописних] змін», тобто – всі ті, хто активно брав участь у недавній кампанії оббріхування, осміювання й дискредитації орфографічної реформи (блискучий аналіз цієї кампанії див. у статті Володимира Кулика «Правописне божевілля»: «Критика», 2001, ч.5) і хто домігся відтак не лише блокування пропонованих змін, а й докорінної чистки в національній правописній комісії: вигнання з неї непоступливих фахівців і введення натомість «соціяльно заклопотаних дилетантів» на чолі з «академіком» від марксистсько-ленінської політології Іваном Курасом.

Щиро кажучи, я не знаю, як багато тих супротивників прочитає Дивничеву філіпіку (чи, однак, пилипику?), але на підставі емпіричного досвіду припускаю, що абсолютна більшість із них навіть не підозрює про існування часопису «Критика», та й узагалі, як сказала б знаменита Дивничева однокурсниця з філфаку, ставиться до будь-яких україномовних видань «перпендикулярно». І з огляду на таке припущення немає підстав серйозно сприймати Дивничеву апеляцію до «супротивників змін», зокрема його намір якщо вже не «посіяти в їхніх душах сумніви щодо етичности» їхньої постави, то принаймні «захитати їхню тверду віру в доцільність манери раз у раз збивати діялог на політику». Припускаю, що коли б Вадим Дивнич справді хотів що-небудь захитати в душах своїх опонентів, то робив би це не «по шкоді», коли реформу успішно угробили, і виступив би, мабуть, не на сторінках «Критики», а де-небудь у двомовному «Дні» чи «Дзеркалі тижня», чи в російськомовних «Столичных новостях», якщо вже не у «Фактах» чи «Киевских ведомостях». У кожнім разі, я переконаний, що без’язикі, а головне – безокі-безвухі «супротивники змін» у Дивничевій статті є всього лише риторичним тлом, на якому автор розгортає своє послання до цілком іншого читача – того, який реально читає «Критику» і який мислить коли й не так само, то багато в чому подібно до шановного автора чи, принаймні, до Рябчука, Грабовича та...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі