Post scriptum

Червень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
100 переглядів

25 лютого 2001

У січневій «Сучасності» надруковано першу частину «Келії Чайної Троянди», щоденника 1989–1999 років. Спочатку було навіть лячно, коли отримав авторські примірники – адже це моє найінтимніше письмо. Так, наче вийшов голим на вулицю. А потім прочитав – і збайдужів; окремі записи справді цікаві, деякі не дуже істотні, але все разом – після попереднього добору текстів та їхньої препарації – не складає цілісного твору. Так само, як моє життя. Тут радше система розривів, дискретність і мовчання вибудовуються у систему, а не те, що я прагнув оприявнити словами.

Телефонував Римарук: пропонує видати і «Нічні пастухи буття», і згадану «Келію...» окремими книжками у «Кальварії». Я, звісно, погодився й дуже вдячний Ігореві – це хоч якийсь крок уперед. Завтра, якщо все буде гаразд, повезу йому рукопис. Але навіть ця добра новина – та навіть уже одне те, що озвався мій давній, один із найулюбленіших поетів і друзів – навіть це не може розбити багатолітньої криги-кризи, про яку писав на попередній сторінці (та й де я тільки про неї не писав). Адже істотним залишається замовчуване, яке від того не стає менш очевидним: наш юнацький бунт захлинувся у засвідомому – у валі «масової культури» – у колективному українському лайні. Україна занурюється туди, де вона вже була понад триста років – у Росію. Це схоже на напівнароджений плід, який до половини виліз із лона, а потім передумав і поліз назад. А такого не буває – плід приречений загинути. Враховуючи, що плід цей – українська нація, до якої за обрахунком мав би належати і я, годі дивуватися, що в мене такий настрій. Дедалі більше російської мови – і російської поведінки, способів жити, способів думати, оцінювати. Ба навіть не так російських, як совєтських. Совок – модернізований, у легшому «попсовому» варіянті – але той самий – невідворотно повертається і перебуває актуальним. Про що тут уже говорити? Які почуття почувати?

А позаяк випито пізній чай і через усі згадані й незгадані вище причини заснути не вдасться, отже, з’являється слушна мить («Кайрос»!) для щоденникового письма, утворюється дурнувата й погана консеквентність, яка (хоч скільки б критикував Дерида це поняття – «тяглости», «послідовности» etc.) все ж містить у собі дещо принципово відмінне і від «дурного», і від «поганого». Вирізнити його у динамічному, синхронному процесі письма – створити його, створити письмо – не як закінчений «лист», «повідомлення», «інформацію» – а як гру Світла на хвилях весняного Сейму. Мерехтіння, ряхтіння, «мерцание» письма – без причини, без мети.

Вирізнити безцільну гру життя (одинока, важко передавана словами мета якого – якраз у триванні та примноженні самого себе), життя як мету саму по собі. Якраз це я і плутав раніше з самодостатністю, «нікомуненалежністю» тощо, які, проте, є атрибутами єдиної субстанції, субстанції нествореної, без початку («безначальне Слово»), без кінця.

Вирізнити гру письма, вирізнивши його з-поміж «функціональних» стилів мовлення. Щоденникове письмо не належить до жодного з різновидів письма («ділове мовлення», «стилі художньої літератури») – воно ні «ділове», ані «художнє». Це письмо – як я вже десь відкривав – нікому.

Мені останніми роками стає дедалі тяжче потрапляти саме у таке письмо, аналог якого – спів. Може, внаслідок неодноразово згадуваної кризи 95–96 років, коли я заявив (сам для себе) про те, що маю досить «романтизму» і непродуктивного щоденникового «базікання». У тодішньому висновку, у відмові тодішній і в орієнтації на функціональний, чинний дискурс (есеї-рецензії для «Критики») була своя правда. Але у цій «грі порошин і сонця золотій» (Зеров) є правда своя, забута від юності, знехтувана пишносердим, псевдодорослим дядьком Костянтином. «Якщо не будете як діти, не ввійдете до Царства», – сказав десь і колись один чоловік, який також вряди-годи щось собі писав на піску.

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі