Інтелектуальне розчухування наболілого місця

Нещодавно в «Українській правді» Максим Стріха дуже похвалив статтю Сергія Білоконя «Двадцять років “єврейської державности” в Україні (1918–1938)», яка з’явилася в лютневій «Сучасності»: мовляв, у дослідженні «з більше ніж дражливою назвою» історик

переконливо доводить: комуністична махина, яка організовувала голодомор і великий терор, справді складалася переважно з євреїв. Але не з “євреїв-сіоністів” (і взагалі не з євреїв, які шанували свою віру й традицію <...>. А з “безнаціональних” євреїв – фанатиків майбутньої “світової революції”, які в масі своїй теж згоріли в другій хвилі “великого терору”, розчистивши місце для нової, вже російської комуністичної державности <...>. Але про всі ці дражливі речі С. Білокінь пише бездоганно коректно, спираючись не на вигадки й леґенди, а на величезний масив архівних документів.

(«Про наболіле», «Українська правда», 25.02.2004)

Білоконеву статтю (в лютневому «Березолі» надруковано іншу її версію під назвою «До питання про державу в державі») п. Стріха вподобав як зразок зваженого підходу, котрий у потрібній і бажаній розмові про «складне минуле українців і євреїв» контрастуватиме з некоректними твердженнями Василя Яременка (проти яких, власне, публіцист і виступив). Певно, вона більше суголосна зі Стрішиним уявленням про те, котрий єврей вартий симпатії, а котрий – ні. З деякими застереженнями визнаю, що і з моїм також. Застереження полягають ось у чому: мої симпатії належать тим євреям, що дбають насамперед про свій народ, – отже, зокрема, «євреям-сіоністам», у п. Білоконя обачно не згаданим зовсім, тож до Стрішиної статті вони втрапили з Яременкової книжки, де їх призначено на роль головних лиходіїв); натомість антипатичні мені ті євреї, що дбають про щастя цілого людства, – отже, зокрема, євреї-комуністи (для з’ясування різниці між тими й тими дуже рекомендую оповідання Валер’яна Підмогильного «Комуніст»: «Літературна Україна», 31.01.91). Тим цікавіше мені – усвідомлюючи, що документів про аж надто вагому участь євреїв у більшовицькій революції справді існує «величезний масив» – пильніше глянути на оту бездоганність, із якою науковець Білокінь дає собі раду з цим дражливим огромом.

Насамперед історик, що торкається національної належности батьків-засновників радянської держави, мусить, ясна річ, розв’язати глибоко наукове і «далеко не просте запитання: у якому сенсі вони були євреї?». Адже «багато єврейської молоді пішло в комуністи, зреклося своєї національности, втратило її і з її ознаками боролося». Але тут жодному шукачеві єврейського «сенсу» ніколи не давала схибити виплекана щиро українською свідомістю певність того, що перевертень-українець стає «яничаром», душителем власного народу, а перевертень-єврей підступно залишається євреєм завжди і скрізь. От і п. Білоконя не збивають з пантелику зроблені 1956 року й хитро залишені в архіві свідчення якогось Ісаака Мордковича Фастовського (дослідник наводить їх у «Березолі»), що його якраз на схилку «єврейської державности» (взимку 1938 року) пристрасно...