Інтелектуальне розчухування наболілого місця

Березень 2004
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
130 переглядів

Нещодавно в «Українській правді» Максим Стріха дуже похвалив статтю Сергія Білоконя «Двадцять років “єврейської державности” в Україні (1918–1938)», яка з’явилася в лютневій «Сучасності»: мовляв, у дослідженні «з більше ніж дражливою назвою» історик

переконливо доводить: комуністична махина, яка організовувала голодомор і великий терор, справді складалася переважно з євреїв. Але не з “євреїв-сіоністів” (і взагалі не з євреїв, які шанували свою віру й традицію <...>. А з “безнаціональних” євреїв – фанатиків майбутньої “світової революції”, які в масі своїй теж згоріли в другій хвилі “великого терору”, розчистивши місце для нової, вже російської комуністичної державности <...>. Але про всі ці дражливі речі С. Білокінь пише бездоганно коректно, спираючись не на вигадки й леґенди, а на величезний масив архівних документів.

(«Про наболіле», «Українська правда», 25.02.2004)

Білоконеву статтю (в лютневому «Березолі» надруковано іншу її версію під назвою «До питання про державу в державі») п. Стріха вподобав як зразок зваженого підходу, котрий у потрібній і бажаній розмові про «складне минуле українців і євреїв» контрастуватиме з некоректними твердженнями Василя Яременка (проти яких, власне, публіцист і виступив). Певно, вона більше суголосна зі Стрішиним уявленням про те, котрий єврей вартий симпатії, а котрий – ні. З деякими застереженнями визнаю, що і з моїм також. Застереження полягають ось у чому: мої симпатії належать тим євреям, що дбають насамперед про свій народ, – отже, зокрема, «євреям-сіоністам», у п. Білоконя обачно не згаданим зовсім, тож до Стрішиної статті вони втрапили з Яременкової книжки, де їх призначено на роль головних лиходіїв); натомість антипатичні мені ті євреї, що дбають про щастя цілого людства, – отже, зокрема, євреї-комуністи (для з’ясування різниці між тими й тими дуже рекомендую оповідання Валер’яна Підмогильного «Комуніст»: «Літературна Україна», 31.01.91). Тим цікавіше мені – усвідомлюючи, що документів про аж надто вагому участь євреїв у більшовицькій революції справді існує «величезний масив» – пильніше глянути на оту бездоганність, із якою науковець Білокінь дає собі раду з цим дражливим огромом.

Насамперед історик, що торкається національної належности батьків-засновників радянської держави, мусить, ясна річ, розв’язати глибоко наукове і «далеко не просте запитання: у якому сенсі вони були євреї?». Адже «багато єврейської молоді пішло в комуністи, зреклося своєї національности, втратило її і з її ознаками боролося». Але тут жодному шукачеві єврейського «сенсу» ніколи не давала схибити виплекана щиро українською свідомістю певність того, що перевертень-українець стає «яничаром», душителем власного народу, а перевертень-єврей підступно залишається євреєм завжди і скрізь. От і п. Білоконя не збивають з пантелику зроблені 1956 року й хитро залишені в архіві свідчення якогось Ісаака Мордковича Фастовського (дослідник наводить їх у «Березолі»), що його якраз на схилку «єврейської державности» (взимку 1938 року) пристрасно розпитували про щось оперуповноважені НКВД Динанбурґ, Фридман і Шапіро, аж вибивши йому два зуби. «Парадокси єврейського державотворення» автор пояснює надзвичайно переконливо: «В інших випадках євреї вели слідство проти євреїв, – так, як велів тоді тогочасний Молох. Між одними євреями й іншими [в «Березолі»: «між панівними євреями і нормальними»] виникало протистояння», а свою дослідницьку методологію формулює відверто, хоча й дещо багатослівно:

Заради казуїстики можна поставити питання, скільки всього нових людей складало в СРСР чи в Україні номенклатуру – і скільки в цій номенклатурі було євреїв. Колись, можливо, хтось цим займеться, визначаючи, які ознаки треба враховувати, з якого рівня йти угору, коли йдеться про номенклатуру. Тим часом сьогодні мені важливо, що маса вважала владу єврейською, і вважали себе панами ситуації самі євреї.

Можна було б і простіше: я, мовляв, історик, а не соціолог, тому не аналізуватиму стереотипів масової свідомости («громадської думки, де всі виявились парадоксальним чином заодно»), а улягатиму їм і на них спиратиму свої концептуальні побудови. Але, зрештою, авторові видніше, вибір стилістики на суті не позначається.

Отож, можливо, Ісаак Фастовський із концепціями українського дослідника не погодився б, як, мабуть, і Йосиф Зісельс чи там Ар’є Вудка, але хто ж їх питатиме: вони євреї, особи зацікавлені. А от Максим Стріха згідний, і дарма він у нещодавній (напередодні Шевченкового ювілею) телевізійній дискусії з київським істориком і кандидатом у політичні українці, Алєксандром Карєвіним, поборюючи його цілком традиційне, від часів несамовитого Віссаріона анітрохи не збагачене бачення Тараса Шевченка, словом не згадав Карєвінову новаторську ідею про більшовицьку українізацію як справу рук Лазаря Кагановича (див. перше цьогорічне число «Киевского телеграфа»). Ех, таку нагоду розширити коло однодумців змарновано: адже на концепції існування в Україні за часів тієї українізації єврейської держави всі цілком могли дійти згоди: ну, заманулося «панам ситуації», русофобам-більшовикам, «зукраїнізувати» якусь частину єдиного руського народу – заходилися українізувати, заманулося припинити це діло – припинили; щоправда, замість закритих українських шкіл відкривали чомусь не хедери, а таки російські школи, а на місці знищених православних церков будували зовсім не синагоги, – але ж так велів тогочасний Молох. А вже Білоконеве твердження, мовляв, «українська еміґраційна (неакадемічна) історіографія, осмислюючи явище єврейської держави, висунула концепцію “окупаційного режиму”. Це відповідало антиросійському соціяльному замовленню західних ляльководів», мало би розчулити п. Карєвіна як не знати що. Правда, ідилію порозуміння тут-таки псують наступні ланки Білоконевого ланцюжка: 1938 року Сталін єврейську державу по-бандитському знищив, а 1945-го проголосив «російський характер своєї державности». Максим Стріха і з цим згоден, а от ні Карєвін, ані, наприклад, Алєксандр Солженіцин, якого п. Білокінь дуже шанує, либонь, не погодяться – але хто ж їх питатиме: вони росіяни, особи зацікавлені. Та це ще не все, колесо історії котить далі: «А в часи Брєжнєва–Андропова держава була вже майже так само безнаціональна, як і держава досталінська».

Досталінська – це яка? – запитують ошелешені росіяни. До 1938 року? Так ми ж ніби домовлялися, що вона єврейська. До 1918-го? Так для Вас же ніби Солженіцин авторитет, то поспитайте в нього, чи була вона «безнаціональна». А от чому у Вас вона раптом зденаціоналізувалася після Сталіна, нам зрозуміло.

Виконуючи згадану у статті Сергія Білоконя постанову Політбюра ЦК КП(б)У від 27 вересня 1938 року, особовий склад єврейського НКВД на Україні замінили. Змобілізовані з запасу чекісти, що їм Партія доручила перебрати із дбайливих рук троцкистско-бухаринских извергов розбудовану ними установу, «мали всі або російські, або українські прізвища»: в.о. начальника відділу кадрів НКВД (відтепер – російського, а може, навіть українського?) старший лейтенант ҐБ Крутов «цілеспрямовано» повикреслював зі списку кандидатів Когана, Фельдмана, Равича тощо. Заради казуїстики можна запитати, скільки відтоді українців в УРСР належало до номенклатури і в якому сенсі вони були українцями. Може, хтось колись займеться цим, але важливіше, що маса українського радянського народу «в часи Брєжнєва–Андропова» вважала владу українською радянською. Мабуть, із цим не погодяться ані Сергій Білокінь, ані Максим Стріха, та нащо ж їх питати: вони українці, особи зацікавлені. І годі вже морочити нам голову байками про вашу «бездержавність» та іншими жалісними словами. Кажете, українське начальство «зреклося своєї національности, втратило її і з її ознаками боролося»? Але ж євреям, ви ж самі знаєте, це не завадило бути євреями. Кажете, ця держава замордувала найкращих із-поміж українців? Ну так Молох, панове, Молох... Зрештою, не всіх вона замордувала – ви ж от заціліли. А прізвище нашого старшого лейтенанта Крутова, який позбавив євреїв їхньої спецслужби й наділив нею нас із вами, золотом викарбуйте на пам’ятнику героям-чекістам на площі Дзерж... пардон, на Либідській площі вашої столиці. Він і досі на місці, ви ж не забули? Там така брила, ще й на вашого Федорчука місця стане.

З’ясувавши після тривалого вивчання комуністичного тоталітаризму, що це «один з найбільших внесків євреїв до світової цивілізації» (от цікаво було б тепер доручити йому дослідити нацистський тоталітаризм і подивитися, що з того вийде), Сергій Білокінь наміряється «скласти словник видатних євреїв України» у двох частинах: «управлінський апарат і – вчені та діячі культури». Певен, що на цю світлу ідею можна сміливо просити грошей у нашої вибореної тяжкою кров’ю української держави, вона ж бо день і ніч мріє про такий бездоганно коректний підхід щодо видатних українців: Щербицький В. В. і – Стус В. С. Які все-таки славні часи настали. За безнаціонального брєжнєвізму ніхто не міг і помислити про публічне визнання заслуг євреїв у ВОСР, ВОВ та інших вікопомних подіях радянської історії (і це був антисемітизм). Тепер – будь ласка, скільки хочеш (і це також антисемітизм). А як би втішився колись із такого видання «Антисионистский комитет советской общественности»! – але він давно помер. Як би втішився з нього тепер засновник російської «Памяти» Дмітрій Васільєв! – але він помер недавно. Знову ми трагічно запізнилися. Що ми за народ такий?

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі