Удавання противаги

Напередодні президентських виборів 2000 року дві третини жителів Росії, за даними ВЦІОМу, гадали, що Владімір Путін по обранню «візьме лінію на нарощування економічної та військової потуги Росії задля противаги Заходові», і троє з кожних чотирьох опитаних були готові цей його курс підтримати. Спливло чотири роки. Жодної «противаги» Заходу ані в економіці, ані у військовій галузі створити, ясна річ, не вдалося, та й навряд чи хтось це насправді планував (хоча символічні жести в бік генералітету й електорату перед виборами, звісно, були). Проте, хоча бажаних результатів немає, переважна більшість росіян, як і раніше, виявляє президентові найвищу довіру, тож його, судячи з усього, одностайно переоберуть. І зроблять це не тільки через те, що останні події навколо ЮКОСу всім дали зрозуміти, за ким сьогодні сила та право (чинник страху), чи через те, що лідери всіх опозиційних сил на думських виборах провалилися і постаті Путіна тепер начебто справді годі знайти персональну заміну (чинник безальтернативности), а ще й тому, що сама ідея противаги – раніше сказали би «протистояння» – Заходові й далі згуртовує та гріє серця мас. Не дарма президент полюбляє, проголошуючи у публічних виступах якесь рішення, позначати його колективного суб’єкта словосполученням «ми разом із народом».

«Ми» та «вони»

Для пересічного росіянина світ сьогодні функціонально поділено на «нас» і на «них». І якщо вже бракує активних сил упоратися з «ними», то слід «їм» принаймні, хоч би пасивно, протистояти. Що й казати, така дихотомія закорінена в далекій архаїці, а відтак у картині світу традиційних і закритих спільнот. Пізніше її зберігає масова свідомість, побутова поведінка як рудиментарний, але найглибинніший, начебто «природний» і не контрольований розумом шар традиціоналістських уявлень. Важить інше. Такі рутинні уявлення мають, наголошу, доволі віддалений стосунок до всіляких ідейних пошуків особливого місця Росії у світовій історії й особливих властивостей російської людини, котрі хвилювали вітчизняних інтелектуалів спершу 1820–30-х, а потім 1840–50-х і 1870–80-х років – слов’янофілів, західників, ґрунтівців тощо.

Звісно, ідеологи офіційної народности почасти засвоїли притаманне «архівним юнакам» бачення органічних щаблів (за Геґелем) колишньої европейської цивілізації, передовсім – античности, що їх Росія історично не пройшла, і завтрашньої нової «християнської держави» (за Шелінґом), що її молодій Росії буцімто й доведеться будувати спільно з розчарованою у Просвітництві, навченою на гіркому досвіді революцій Европою1. Мало того, воно якоюсь мірою ввійшло в анонімні інтелектуальні традиції російської інтеліґенції другої половини XIX і навіть початку XX століть, сформувало ужиткові ментальні звички тодішньої освіченої верстви. Та всі ці вироджені, напіввичовгані до XX століття стереотипи аж ніяк не заторкували óбразу світу невченої більшости сільської країни, що переживала ерозію традиційних норм і життєвого устрою, як не заторкували вони, до речі, й реальних інтелектуальн...