Посттоталітарне філософування

Незалежно від того, як оцінювати поняття, що його застосував для характеристики київського філософського осередку 60–80-х років Віталій Табачковський, воно, без найменшої допомоги від ВАКу, зактивізувало вітчизняних філософів, спричинивши низку відгуків, заперечень, схвалень, рефлексій. Була «Київська філософсько-антропологічна школа» чи не було її? Де вона нині? Може, то була зовсім не школа? Можливо – просте ностальгійне мариво, міт, покликаний ретроспективно ошляхетнити не дуже шляхетні часи?

На мою думку, можна виокремити такі основні типи запитань, важливих для учасників полеміки:

• чи існувало насправді таке явище, як «Київська світоглядно-антропологічна школа»?

• чи можна взагалі вважати філософами «номенклатуру міськкому партії»?

• чи є якесь майбутнє в «антропологічного розмислу», уособлюваного Копніним, Шинкаруком, Івановим, Яценком та іншими «персонажами» книжки п. Табачковського?

Довкола цих питань-типів, ніби навколо зірок, обертаються «системи» питань частковіших, і саме цей полемічний «космос» мені хотілося б розглянути.

***

Отже, чи була школа? Сумніви зумовлено такими міркуваннями:

1) українські академічні філософи 60–80-х років були марксистами, а школа у марксизмі з його принципом партійности – це contradictio in adjecto;

2) школа передбачає значущі інтелектуальні здобутки, але щось не чути про міжнародне визнання творчости київських філософів-«шістдесятників» ;

3) п. Табачковський охоплює рамками однієї школи надто різні методологічні й змістовні позиції, репрезентовані особистостями, що їх у жодний спосіб не можна поєднати в одну «школу»;

4) слово «школа» позбавлене в книжці чіткого змісту й неприпустимо часто замінюється синонімами «напрям», «мисленнєве середовище»;

5) термін «світоглядно-антропологічна» – те саме, що й «масло масляне»;

6) «Київська світоглядно-антропологічна школа» є post factum штучно сконструйованим риторичним ярликом, створеним, щоб здобути визнання через саморепрезентацію.

Чи не всі ці зауваження ґрунтуються на переконаності (підкріпленій найчастіше тільки власними уявленнями), що термін «філософська школа» – цілком визначений, тому легко зафіксувати й безперечні випадки розмивання його чіткости. Не можу погодитися з цим твердженням. Не заперечуватиму проти того, що філософська школа здебільшого повинна мати фундатора й наступників, хоча є певні сумніви щодо завжди наявних «керівників презентацій окремих ліній розмислу» і «рядових членів», що школа у науці (у філософії, мабуть, те саме) повинна «стягувати у собі три координати виникнення наукового знання: коґнітивну, комунікативну й особистісну», що вона повинна мати зовнішнє визнання. Але хто й коли остаточно довів, які саме «координати» (коґнітивні? комунікативні? особистісні?) є визначальними для філософської «школи», а які – для «напряму» чи «натяку»? На цьогорічних читання пам’яті Казімєжа Твардовського, засновника (себто фундатора) Львівсько-Варшавської школи, відомий львівський філософ Віктор Петрушенко доводив тезу про те, що визначальний ...