Не так тії вороги, як ті патріоти...

Березень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
6
1736 переглядів

Вставай, Україно, вставай,
Виходь на дорогу свободи,
Де грає широкий Дунай,
Де ждуть європейські народи...

Дмитро Павличко

Історія, про яку тут ідеться, розпочалася 2012 року, коли на адресу Віденського університету надійшли звинувачення від Єврейської громади Відня, спрямовані проти Івана Франка. Члени цієї громади звинуватили українського письменника в антисемітизмі. У жовтні 2013 року добірку відповідних цитат із творів Івана Франка надрукував відомий австрійський часопис «Profil», і Єврейська громада почала вимагати від ректорату Віденського університету, щоб він усунув зі стіни університету пам’ятну дошку з іменем Івана Франка. На захист українського письменника стали віденські славісти, до справи долучився професор Інституту славістики, перекладач творів українського письменника Алоїз Вольдан. Він кореґував німецькомовну статтю про Івана Франка у Вікіпедії, зустрічався з професорами Віденського університету й ректорату. Ціною його зусиль та його ініціятиви на захист пам’яті Івана Франка у Відні було проведено конференцію, у якій узяли участь науковці з Австрії (Кристоф Авґустиновіч, Алоїз Вольдан,), США (Григорій Грабович), Ізраїлю (Вольф Москович), Польщі (Роман Мних), України (Михайло Гнатюк, Ярослав Грицак, Тамара Гундорова, Євген Пшеничний).

Дискусії та доповіді учасників конференції у Відні будувалися на засадничому розмежуванні двох посутньо різних уявлень про антисемітизм: з одного боку, це ситуація антисемітизму в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ століття, а з другого – розуміння антисемітизму після досвіду Другої світової війни і Голокосту. Саме ця теза повторюється декілька разів і в німецькомовному збірнику доповідей, і в його українському варіянті «На перехресних стежках. Іван Франко та єврейське питання у Галичині» (Київ: Критика, 2016). Учасники віденської зустрічі принципово заявляли, що ставлення Івана Франка до євреїв не можна міряти досвідом Голокосту, як це робили представники Єврейської громади на чолі з вихідцем із Одеси Емілем Лянґерманом. Після конференції пам’ятну дошку було врятовано, а восени минулого року українські «патріоти» (про яких далі), дякуючи за збереження пам’яті про Івана Франка, облили віденських славістів брудом і брехнею у колективно підписаному тексті «Подарунок Франкові на ювілей: звинувачення в антисемітизмі», а згодом з’явилося інтерв’ю з кандидатом філологічних наук, доцентом Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Олегом Баганом «У фатальному колі нерозуміння націоналізму». За змістом і суттю ці опуси наслідують найкращі традиції сталінських часів. Перший текст друкувався одночасно по всій Україні: від дрогобицької газети «Галицька зоря» до київських «Слово Просвіти» та «Української літературної газети», другий – у «Галицькій зорі» та на кількох сайтах. Звинувачення висували традиційні і до болю знайомі: про підступність і деструктивність ідей, упередженість підходів, псевдонауковість, підривну діяльність, фальсифікації, антиукраїнський удар і так далі.

Як належить, у найкращих традиціях сталінських часів один і той самий текст (опус перший) підписували різними прізвищами – залежно від того, де друкували. Остаточний перелік підписувачів такий:

письменник Дмитро Павличко,
письменниця Любов Голота,
кандидат історичних наук Микола Посівнич,
професор Любомир Сеник,
професорка Ірина Фаріон.

Порятунок пам’ятної дошки Іванові Франку в стінах Віденського університету ці добродії назвали «шизофренічною настороженістю», «підступними домислами» та «антиукраїнською акцією». Це не вирвані з контексту слова, а висновки українських письменників, професорів і одного кандидата наук (читач може переконатися сам: текст повністю удоступнено в інтернеті).

Те, що підписувачі групувалися по-різному, а також той факт, що Олег Баган одночасно майже дослівно повторював і повторює тези підписувачів і у виступах на радіо (http://www.radiofz.com.ua/?p=2142, 27.02.2017), і у вже згаданому «фатальному» інтерв’ю, не залишає сумніву щодо того, хто стоїть за цією «патріотичною акцією». Зрештою, вже за тиждень після публікації текстів цю таємницю Полішинеля було відомо всім, тому для ясности справи відокремимо підписувачів від дописувачів, і, на відміну від тих других (героїв і провідників), які ховаються за чужими плечима, ці роздуми я підписав власним іменем.

Цілком зрозуміло, що ані дописувачам, ані підписувачам не йшлося про захист імені Івана Франка, інакше вони реаґували б, наприклад, на справді провокативну книжку «Жидотрєпаніє...», опубліковану в Україні 2005 року, чи надсилали ноти протесту ректорові Віденського університету 2012 року. Ішлося зовсім про інше – наробити публічного галасу і на його тлі постати захисниками національних святинь, обливши брудом тих, хто досліджує творчість Івана Франка, перекладає його тексти і захищає пам’ять про нього. Усе за старим більшовицьким сценарієм, який замість наукової дискусії передбачав пошук ворогів народу і війну з ними.

Григорія Грабовича, Ярослава Грицака, Тамару Гундорову, Євгена Пшеничного та мене не здивувало чергове нагадування Олега Багана про «радикальних лібералів, які мають за завдання саме національно принижувати українців» (слово «національно» у Багановому тексті позначено напівжирним шрифтом). Але наскільки звичним це шельмування було для частини учасників, настільки ж приголомшливим воно стало для віденських славістів і професора Вольфа Московича. Від жодного іншого слов’янського народу віденська славістика не мала такої подяки, на яку спромоглися названі підписувачі, а також Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова в особі його керівника Олега Багана (сам Баган називає ввірену йому установу НІЦ імені Д. Донцова – кращої наліпки і найзапекліші вороги не змогли б вигадати).

Брехня не перестане бути брехнею, навіть коли під нею підпишеться Дмитро Павличко, якому, можливо, варто нагадати, що його нинішні союзники по перу і чину (представники цього ж НІЦ) свого часу так само паплюжили покійну Соломію Павличко, називаючи її наукові розвідки «демоліберальними фальшивками» (цікаво тільки, про що писали б усі ці «напівпровідники», якби Соломія Павличко не переклала українською мовою книжку Григорія Грабовича про Тараса Шевченка).

Гаяти час і марнувати сили на наукову дискусію з текстами принципово ненауковими немає сенсу, а щоб ознайомитися з лексикою та рівнем цих елаборатів, досить переглянути веб-сторінку згаданого НІЦ імені Д. Донцова (http://dontsov-nic.com.ua/). Але дві-три цитати Олега Багана таки варто навести, аби шановані українською громадою письменники і професори знали, у якому товаристві вони нині воюють із віденською славістикою за чесноти українського патріотизму.

Отож розумування Багана щодо Івана Франка, які він озвучує у своїх виступах (http://www.radiofz.com.ua/?p=2142) чи оприлюднює у текстах («Галицька зоря» від 25.01.2017), настільки безглузді, що жодному іншому дослідникові таке й не снилося. Інтерпретуючи тексти авторів віденської книжки, Баган договорюється до «послідовників Гітлера» (саме так!), вигадує тезу про Івана Франка як «наукового шахрая» (очевидно через «фатальне» нерозуміння поняття інтертекстуальности, яка для нього є шахрайством). Зрештою, цілком серйозно і вже безвідносно до книжки «На перехресних стежках...» Олег Баган стверджує на радіо «Франкова земля», що «українська культура ХІХ століття дійсно маргінальна». Усе це, вельмишановний читачу, слова не «фальсифікатора» Григорія Грабовича, а «творця впливових ідей», як представлено Олега Багана. Текст «У фатальному колі нерозуміння націоналізму», який є певним підсумком паплюження віденського збірника, здається, дуже влучно відображає мислення самого автора – він справді не розуміє українського націоналізму, договорюючись до того, що вже не Грабовича, не Мниха чи Пшеничного, а самих українців називає «покірною і травоїдною отарою» («Галицька зоря», 25.01.2017, с. 4). Очевидно, це та впливова ідея, якою щиро хоче поділитися «теоретик сучасного націоналізму». Такого собі не дозволяли навіть більшовики, але НІЦ імені Д. Донцова сьогодні промовляє до української нації саме такими гаслами. Над цими «науковими» тезами Багана варто особливо задуматись українській письменниці Любові Голоті як головній редакторці часопису «Слово Просвіти», перш ніж підписувати колективні паплюження віденської славістики.

«Рецензуючи» віденську монографію «На перехресних стежках...», Олег Баган, із хистом, якому 1937 року позаздрили б навіть більшовики, коли розстрілювали українську еліту, вибудував цілу «налагоджену схему» і професійну «організацію» ворогів: попереду центральні фігури «професійних провокаторів» (Григорій Грабович, Ярослав Грицак), далі «маленькі догматики» (Тамара Гундорова), а у «третьому ешелоні кадрів» – «люди без культурного світогляду», «посмітюхи» (Роман Мних, Євген Пшеничний і решта)... І далі, щоб читач зрозумів, що я, на відміну від дописувачів та підписувачів, не вириваю слів із контексту, наведу повністю два речення як приклад «потужного» наукового дискурсу Олега Багана:

Посмітюхи як правило виконують роль «корисних ідіотів» у боротьбі лібералів з національною культурою... Загалом «професійні провокатори» як своєрідна еліта зневажають «посмітюхів», зокрема через їхню зовнішність, але цинічно використовують їхні брудні таланти, щоб робити удари по національних культурах брутальними і щораз руїннішіми («Галицька зоря», 25.01.2017, с. 4).

Це науковий стиль заслуженого працівника освіти в Україні, «людини всеукраїнського масштабу». Для читачів поза межами України, напевно, буде відкриттям, що саме у такому стилі нині в Україні пишуть наукові рецензії на книжки про Івана Франка. Що ж, кожен розмірковує з огляду на власний талант, вдаючись до властивого йому лексичного запасу.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі