«Ми живемо одним днем». Тревелог

Квітень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
5
1277 переглядів

Одного серпневого вечора 2014 року в містечку поблизу Донецька Вероніка забирала свого сина з дитсадка, як і будь-якого іншого дня. Обіцяли режим припинення вогню, думала вона, а ще — за минулі тиждень чи два не було чути обстрілів.

Вероніка посадила на мопед сина та сусідчину доньку і рушила додому. Син був чимось стривожений, попросив на хвильку зупинитися. А довкола було тихо. Вона вказала малому на людей, які ходили вулицями, засмагали на пляжі, відпочивали. Довкола було гарно і спокійно. Вони постояли так зо три хвилини, і раптом — небо розлетілося на шматки. Перед очима у Вероніки — міни, що пролітали над головою; величезні, вони падали одночасно, по п’ять за вистріл. У вухах лунав вибух п’яти мін водночас. Їй до голови докотилася їхня ударна хвиля. Ноги підкосилися.

Розуміючи, що вона відповідає за двох дітей і що сусідська дівчинка, хвора на ДЦП, не зможе врятуватися втечею, Вероніка підхопила по дитині на кожну руку і побігла. Поруч із бетонним дренажним жолобом вона опустила дітей додолу і впала на них, накривши своїм тілом. Вероніка отримала вісімнадцять поранень від осколків, а болю не відчувала. Другий вибух. Синова рука вислизнула з-під її тіла, і осколок впився крізь його маленький біцепс у кістку. Шматок металу пробив ліву частину черепа Вероніки і вилетів через праву, понівечивши праве око на своєму шляху. Іще більше осколків врізалося їй у спину. Вона мала єдину мету: не втратити притомности, знайти когось, пояснити, куди забрати її дітей. Вона витримала до кінця. Підвела голову. Побачила чоловіка, який ішов вулицею. Гукнула його. Віддала йому свій телефон, ключі від мопеда, показала номер телефону своєї доньки. «Зателефонуйте їй, — сказала, — і перекажіть, хай приїде забрати мого сина». І знепритомніла.

Уперше я зустрілася з Веронікою влітку 2015 року, коли робила дослідження на місці конфлікту на сході України. У березні того року жінка із церкви забрала Вероніку та її сім’ю до Харкова, де вона могла отримати краще лікування. Ми сиділи на дерев’яних лавках у сосновому лісі на околиці міста. Поки ми розмовляли, дівчинка із сусідської сім’ї малювала принцес у моєму блокноті. Вероніка постукувала нігтем на притаманний їй лад по своєму протезованому оку, привертаючи до нього мою увагу: «Глянь. Подивися. Бачиш? Це скло. Ось, послухай: тук, тук, тук. Бачиш, як та штука пройшла в мене крізь голову. Тут діра. Видно? А тепер подивися на мій тулуб. Тут на боці немає м’язів».

Вероніка описала власний досвід війни. Вона розповіла про свої розчарування та сподівання, пов’язані з переїздом до Харкова, і про свою впевненість, що її прав дотримуватимуться. Її розповідь змальовувала картини спустошення і болю, що їх спричинив конфлікт: людські травми, вимушене переселення, руйнування інфраструктури.

Моє дослідження мало на меті виявити, як війна впливає на людське життя. На той час аналіз «української кризи» дав поштовх багатьом усним і письмовим обговоренням про розвиток, спонуки та стратегії світових держав.

Основною рушійною силою була моя віра в те, що в цих дебатах було місце і для уваги до життя простих людей у такій трагічній ситуації. Я хотіла поєднати домінантну державоцентричну перспективу із гуманітарними наслідками; абстраґовані державні політики — з їхнім справжнім впливом; статистику — з кожною окремою людською долею, яку вона представляє.

Мене не переконувала дихотомна розповідь про війну, яка, з її крайнощами, протиставляла російських терористів поборникам єдности України, котрі не використовують насильницьких методів, або ж, навпаки, мирних жителів Донбасу фашистсько-націоналістичній хунті, — залежно від особистого погляду.

У все більше дестабілізованому і поляризованому середовищі я намагалася зрозуміти, як звичайні люди сприймали довколишні події. Ставало зрозуміло, що війна — це не просто «ми і вони». І що те, «де ми», не обов’язково відображає те, «що ми думаємо», хоча може бути й так. Вимушене переселення не завжди синхронізується з ідеологією єдности України. Залишитися — не обов’язково є свідченням просепаратизму чи проросійськости.

На рішення про вимушене переселення значною мірою впливає психологічна чи фізична здатність залишитися, керуючись практичними моментами, відчуттям загрози та надії. Із лавини пережитого і передуманого, із вкрапленнями настроїв у соціюмі знов і знов формується індивідуальне бачення подій.

Дезінформація та інформаційний вакуум лише розмивають ці тонкі грані. Після глибшого вивчення історій людей ми здатні побачити більше нюансів, усвідомити хибність бінарного розуміння війни — такого розуміння, що розділяє, викликає розбрат і руйнацію.

Не раз було порушено режими тиші, минув рік, відколи я зустрілася з Веронікою, а війна на сході все ще триває. Початок 2017 року ознаменувався запеклими боями. Вони то сягали кульмінації, то згасали, даруючи тимчасове затишшя. Відновлення внутрішніх і зовнішніх мирних ініціятив чергувалося з порушенням перемир’я.

Ніколай, викладач вузу з Донецька, розвиває кравдсорсинґовий проєкт («Донбаський діялог»), щоб створити «живий діялог для досягнення миру і вирішення ключових проблем в Україні, Росії та Европі». Він розповідає: «Віддалення від воєнного противника — це тривалий, складний і важкий процес. Стріляють менше, але ще дуже далеко до повернення в нормальне русло стосунків між державами». Водночас ситуація ризикує випасти з поля зору світової спільноти, стурбованої новими лихами.

Ця стаття оповідає про мою подорож з Києва до Донецька. У ній лише часточка людських історій з обох сторін лінії дотику і спроба побачити ситуацію під іншим кутом. Кожну розповідь слід прочитати не як окремий епізод із життя людини, а як одну історію з багатьох, що разом розкривають жах війни на щоденно-побутовому рівні. Усі імена було змінено.

***

Я вперше у Києві, який вражає красою: дерева ніби вибухнули зеленим листям. Я наповнюю себе п’янкою літньою атмосферою міста, бредучи повз скупчення вуличних музикантів, які розважають перехожих до пізніх духмяних вечорів. Бентежить те, що все це не схоже на столицю країни, в якій триває збройний конфлікт.

Проте ознаки війни зримі на кожному кроці. Сусідка по кімнаті вчить солдат і охочих, як надавати першу допомогу у зоні конфлікту. На залізничній станції — вивіска із номерами «гарячої лінії» для переселенців із Донбасу і Криму. У місті їх багато. Таксист, який мене віз, каже, що їх тепер близько п’яти мільйонів.

Це не так.

Волонтери збирають гроші для армії на розі магазину, а на сусідній вулиці відкрився центр для надання гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям. Тут гори одягу, але людям потрібні ковдри, простирадла, тарілки, ножі, виделки, ложки, і їх бракує. Чи можна знайти їх дешево? Я спробую.

Не вдалося.

Чим далі я їду на схід, тим більше — від усвідомлення інших нагальних потреб — приходить розуміння наївного поспіху моєї обіцянки.

Я проводжу зустрічі з експертами з гуманітарних питань, а пізніше зустрічаюся за кавою з Анною, колеґою моєї подруги. Виявляється, вона теж переселенка. Вона переїхала разом із офісом та колеґами з Донецька до Києва минулого липня [2014 року], коли бої загострилися і її офіс та працівників було переведено до Києва. Відтоді змінила не одне місце роботи, а в майбутньому вона переживатиме, як платити за квартиру мрії, яку для неї знайшли її попередні роботодавці. Але вона переїхала до Києва. «Нормально, звичайно ж, — каже вона. — Усе гаразд».

Відчуваються Аннина енергійність та амбітність. Їй подобається Київ, а після переїзду її не полишав страх за матір там, у Донецьку, під градом осколків. Ночами вона телефонувала матері і благала її переїхати. Вона не могла спокійно спати, не могла бути без матері. «Брат, бабуся можуть залишатися там, — каже Анна, — але не моя матуся». Зрештою, її мати приїхала, — Анна вважає, що може бути досить наполегливою, — вдома залишився її чоловік, Аннин вітчим, який не міг залишити свою стару матір на самоті.

Її мати спочатку не могла адаптуватися і часто плакала. Бувало, телефонувала Анні в паніці з магазину через дорогу, безпомічна і дезорієнтована в цьому новому місті.

Тепер вона починає звикати.

Одні люди оцінюють переселення як нову можливість, каже Анна. Інших не назвеш лінивими, їм радше бракує проактивности, вони чекають, що щось зміниться.

Мушу прощатися зі своєю новою знайомою, яка поспішає на урок сальси та заняття з французької мови. Вона вільно розмовляє російською, українською, італійською та англійською, маючи досвід роботи за кордоном.

«А коли я розмовляю українською, — каже вона гордо, — люди намагаються вгадати, з якого західного села я походжу.

Ти поїдеш до Донецька?»

«Можливо», — кажу я.

Переселенці разом із місцевими дітьми навчаються у харківському «АКЦентрі» /  Світлина: Адаптаційно-культурний центр «АКЦентр»

***

Я прибула до Харкова. На станції військові. Напруження. Подих війни.

Дев’ята ранку. Пункт допомоги вимушеним переселенцям розташовано на вокзалі під вивіскою «Допомога переселенцям» над рядом столів, тут працюють волонтери із місцевої громадської організації «Станція Харків» та реґіональні представники Міністерства соціяльної політики.

Через тиждень після приїзду я сиджу за цим рядом столів, спостерігаю за спілкуванням волонтерів із переселенцями, формулюючи характерний для них профіль комплексних потреб та життєвих обставин. Волонтери, обмежені в ресурсах, оцінюють складність кожного випадку. Перші три жінки того ранку розповіли про ситуації, в яких вони опинилися. Іноді вони не стримували сліз, в яких, здавалося мені, виливалося і розчарування у системі, і відчай, і водночас полегшення від можливости бути почутими. Вони потроху заспокоюються, сьорбаючи воду з маленьких горняток. Надалі під час інтерв’ю я доволі часто покладатимуся на маленькі горнятка з водою.

Реакція волонтерів на приплив переселенців у Харкові вражає. Улітку 2014 року з наповнених поїздів на вокзал ринуло море людей, молодих, старих, немовлят, вагітних. Багатьом не було куди подітися. Цілими сім’ями вони спали на вокзалі ночами, притулившись одні до одних. Зібралася група харків’ян, яка самоорганізувалася для надання допомоги з помешканням, їжею, одягом для приїжджих. Вони працювали невтомно і благородно.

Люди ризикували життям, щоб вивезти тих, хто опинився на не підконтрольних урядові територіях, домовляючись про доступ і розподіл ресурсів. Я розмовляю із Женею, юристкою середнього віку, її трирічна донька бавиться, розкладаючи на столі рослини та мушлі. Вона рахує їх для мене англійською.

«Так, довгий час я була, що називається, “диким волонтером”», — дивність терміна викликає в Жені усмішку. Якогось дня Женя не витримала: спакувала продовольчі товари в машину і поїхала на не підконтрольні урядові території, щоб розподілити їх між нужденними. Вона частенько їздила туди, поки уряд не запровадив тимчасовий закон для реґулювання транзиту через лінію фронту, який вимагав, щоб усі особи мали офіційно видану урядовою установою перепустку. Із настанням зими люди почали голодувати, неможливо було не роздавати допомогу дорогою до пункту призначення. Якось їх зупинив хлопчик, який вийшов на дорогу з підвалу. Його бабуся — лежача хвора, як він сказав, і їм не було чого їсти. Він лише попросив цукерку.

На кожному кроці у Харкові є пункти допомоги, каже Женя. А тепер деякі із самоорганізованих волонтерських осередків перетворилися на зареєстровані благодійні фонди. Станом на літо 2015 року їхню роботу було зорганізовано довкола інформаційної підтримки, видавання гуманітарної допомоги, консультацій юридичного, медичного змісту, заходів щодо способів створення джерел доходу (а також мікрофінансових ініціятив), соціяльно-психологічної підтримки та цільової допомоги. В Адаптаційно-культурному центрі «АКЦентр» адаптаційні, освітні, культурні та творчі проєкти для громадськости стимулювали до інтеґрації та навчання.

Серед волонтерів тепер є і самі вимушені переселенці. Чимало з них безробітні, і їм потрібна життєва мета, інакше, як зізнаються деякі з них, можна було би збожеволіти. Інші кажуть, що допомагають своїй батьківщині. Багато хто у такий спосіб намагається вибудувати соціяльні контакти чи допомогти тим, хто перебуває у ще більшій скруті.

За минулі тижні наплив переселенців сповільнився, що зменшило потребу негайних дій. Існує несхвальний термін «професійні переселенці», який прикладають до користолюбних людей, котрі вважають, що заслуговують привілеїв або особливого підходу. Мені здається, що це занадто категоричний та нечутливий термін, з урахуванням численних труднощів людей. Однак я спостерігаю, як деякі вимушені переселенці курсують між волонтерськими осередками із підвищеною частотою.

Я перекладаю на англійську мову заявку для участи у тренінґу «Професійного вигорання» для виснажених волонтерів, але загалом домінує дух присвяти себе справі та — в багатьох випадках — Україні.

Тут є люди, які рятувалися від бомбувань, люди, які боялися економічної деґрадації, і люди, які підтримують єдність України. Також є люди, які ніколи не ухвалювали рішення про переміщення, але якось опинилися тут. Деякі трималися до останнього. Інші виїхали до того, як усе почалося.

***

Іванові 23 роки. Він живе у Донецьку, але приїхав до Харкова на декілька тижнів на навчання. Він працює на залізниці, хоче знайти роботу менеджера. Іноді його переповнює злість. Чи я чула, що на сході війна? Раніше він заробляв досить пристойно, 400–500 доларів на місяць. А тепер він не має таких доходів. Америка і Росія воюють на території України. А люди у Києві не знають, що відбувається. Але у нього принаймні є робота. Іде війна, ти розумієш? Удома він вирощує вишні та полуниці. Йому тепер бракує цього. Тут вони не такі солодкі. Але там — війна, розумієш? Він повернеться додому наприкінці тижня. Він купив пляшку дешевого шампуню, у вишуканому подарунковому пакеті подарує комусь із друзів на день народження. Життя триває, у людей — дні народження. Але йде війна. Ти розумієш?

***

Марія і Сергій, подружня пара передпенсійного віку, провели місяць у підвалі свого будинку після «неприємної події». Вони потрапили під вогонь під час першого бомбування у Первомайську. Вони на вулиці. Сергій їде на велосипеді, а Марія біжить поруч. Тут Сергій кричить: «Стріляють!» Вони зупиняються. Стоять біля дерева, діяметром із метр. Осколки пролітають. А дерево закриває їх. Осколки пролітають з обох боків. А дерево їх захищає. Дивно, вони гуляли цим маршрутом упродовж тридцяти років, але ніколи не помічали цього дерева.

Після того вони довго не виходили з дому. Від страху вони перебралися жити у підвал.

Вони в деталях розповідають про хлібну політику та логістику. Від початку подій озброєні люди грабували магазини. Заходили, закривали магазин і брали, що їм було потрібно. Власники рятувалися втечею, а ті забирали все начисто. Виявилося, що хліб пекли у Горську та Попасній, які залишилися українською територією. До Первомайська почали прибувати авта… люди почали привозити хліб на продаж. Потім їх змусили віддати хліб безоплатно. Хліб перестали привозити. І люди залишалися без хліба. Чотири дні поспіль. Це було образливо.

Потім виявилося, що хліб роздавали у бомбосховищах. Сусідка з нижнього поверху побачила їх зовсім випадково і сказала, що в підвалах в інших місцях також живуть люди.

Коли вони прийшли вперше, стали неподалік від будинку.

Марія із Сергієм вибігли. Вони дали Марії хліба, але не її сусідці, молодшій на півтора року. Тій вони сказали: «Іди працюй. Ти виглядаєш нормально».

Був іще один тиждень без хліба. Потім хліб почали привозити зі Стаханова. Було складено список людей, які жили у підвалах: 150 грамів хліба на людину. Бували дні, коли видавали по 50 грамів хліба. Насправді Марія ніколи не їла так багато хліба.

У серпні у їхньому житловому масиві лише семеро осіб залишалося у підвалах. Щодня по черзі долали одну сходову клітку, щоб принести хліба. Вони перебували під постійним обстрілом. Якби шикувалися в чергу, будь-якої миті могли б потрапити під вогонь. Щоб зберегти нормальний психічний стан, треба було постійно виглядати на вулицю. Але тоді можна було збожеволіти від страху, що хтось із вулиці за тобою стежить.

Вони готувалися пересидіти у підвалі три дні, гадаючи, що українська армія прийде і визволить їх. Минуло три дні, тиждень, півтора місяця… ставало зрозуміло, що їх і не збиралися визволяти.

Найстрашніше було те, що жити в підвалах ставало холодно. Там не було ні світла, ні води, ні телефонного зв’язку. Після першого ж обстрілу все вимкнули. Спочатку воду, потім газ, а тоді й світло.

Люди почали готувати за допомогою чайника. Марія навчилася гріти їжу, доливаючи в неї окріп. Через деякий час каша ставала їстівною. Потім вона навчилася варити яйця. Окропом із чайника поливаєш яйця, потім знову заливаєш воду в чайник і повторюєш цю процедуру. Десь після п’ятого разу яйця готові, хоча трохи сируваті, але їх уже можна їсти.

Так вони жили з тиждень. А потім зрозуміли. А, так, потім вимкнули світло.

Сім’ї співіснували у сирому середовищі. Траплялися і конфлікти, особливо під час затяжних обстрілів, які ніколи не переходили в сутички. Хтось молився. Хтось проклинав Порошенка чи Путіна. Щоб бути в курсі подій, у підвал позносили радіоприймачі на батарейках. Іншими головними джерелами інфомації були чутки та плітки, і Марія з Сергієм їм не довіряли.

Перетин демаркаційної лінії / Cвітлина Аліси Сопової

Чому вони виїхали? Підвал був мокрий, повітря — затхле. Зі стелі уже почав скрапувати конденсат. Стало холодно, надто холодно, щоб спати вночі. Сергій почав усе більше знемагати. Із кожним днем ситуація погіршувалася. Їхній син наполегливо телефонував їм із-за кордону, кликав до себе. Коли вони зрозуміли, що марно чекати визволення, вирішили виїхати. Від самого початку виїхати — означало врятуватися. Бо тут просто вбивають. Бомблять. Стріляють. Бух, бух, бух… якщо стріляють із центру міста, вогонь уражає менш ніж за секунду. Ти не маєш часу не те що втекти, навіть зреаґувати.

Одного дня, кажуть, вони отямилися і виїхали автом, яке вів один із волонтерів. Вони поїхали до сина, дякувати Богу, віза була дійсна іще шість місяців, до того як вони повернулися до Харкова.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі