Гриценко та його книжки

Узявшись писати обіцяний спогад про Олександра Гриценка, я з прикрістю зрозумів, що не можу цього зробити. Я знав Сашка мало не пів життя. Ми не були близькими друзями, спілкувалися нечасто й насамперед у зв’язку з роботою, проте це завжди було невимушене спілкування давніх знайомих, які добре ставляться один до одного. Принаймні я можу тішити себе думкою, що він ставився до мене так само добре, як я до нього. Але, на жаль, я мало чого конкретного пам’ятаю і, хоч як намагаюся, не можу пригадати. Не пам’ятаю навіть, як і коли саме ми з ним познайомилися – можу лише сказати, що це було в другій половині 1990-х. Пам’ятаю всього кілька з-поміж десятків наших зустрічей. Наприклад, ті пів дня в жовтні 2000-го, які ми провели разом у Будапешті, де я відвідав його, тоді стипендіята Центральноевропейського університету, на шляху з Києва до Франкфурта. Вечірку в квартирі Григорія Грабовича десь наприкінці 1990-х, коли Сашко відкрив для мене вина з молдовського Крикова, які потім на кілька років стали основою мого алкогольного репертуару. Випадкову зустріч 2015 року на «Книжковому Арсеналі», коли він подарував мені свою чергову книжку (під його підписом стоїть дата, тому я й можу сказати, коли саме це було). Нарешті, останню зустріч: у нашому Інституті імені Кураса, де він декілька місяців тому робив доповідь на тему щойно закінченої книжки про декомунізацію, якій також судилося стати останньою в його чималому доробку.

Власне, ми найбільше спілкувалися саме з приводу його книжок (могли б і з приводу моїх, але я давав такі приводи набагато рідше). Вони були мені дуже цікаві, тому я не раз погоджувався писати рецензії, виступати на презентаціях чи підтримувати подання на ґранти, щоб він далі міг їх писати й видавати. Але оскільки я не бачив сенсу просто хвалити книжки, то навіть у добрих зосереджувався насамперед на вадах, нерідко передаючи куті меду. Пригадую, Сашко покликав мене у фонд «Відродження» на обговорення рукопису «Героїв та знаменитостей в українській культурі», що його підготував разом із колеґами, і я просто в очі збентеженим авторам сказав, що вони недозрозуміли й недоаналізували. Не знаю про інших авторів, але сам Сашко, як виглядало, на мене не образився: може, тому, що розумів моє бажання не дискредитувати, а сприяти покращенню. А він завжди був готовий покращувати, хоча, звичайно, не завжди погоджувався з моїми пропозиціями щодо того, як це треба робити. У кожнім разі, наші стосунки – неформальні, але пов’язані головно з роботою – не постраждали, тож ми й далі читали та коментували праці один одного, і врешті мені стало тями не лише критикувати його, а й хвалити.

Тим паче, що й книжки його трохи змінилися – в зрозуміліший і тому прийнятніший для мене бік. У 1990-х і на початку 2000-х він аналізував культуру, захоплюючи мене зосередженням на культурі масовій, а не елітарній, та ориґінальними висновками про її функціювання, але трохи сприкрюючи публіцистичністю викладу, яка наводила мене на думку (як потім зрозумів, не зовсім справедливу) про...