Василь Махно

EN Read in English
Зображення користувача Василь Махно.
Написати листа
Поет, перекладач, літературознавець
Нью-Йорк, США

Поет, перекладач, літературознавець. Живе у Нью-Йорку. Лавреат премій імені Степана Будного (1994), журналу «Кур'єр Кривбасу» (2008, 2009), Фонду Лесі та Петра Ковалевих (2009) та Книги року – BBC (2015, за книжку «Дім у Бейтінґ Голлов»). Останні книжки: «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом. Вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк» (Тернопіль: Крок, 2013) та «Ровер» (Тернопіль: Крок, 2015).
У видавництві «Критика» побачили світ книжки Василя Махна «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» (2004), «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Зимові листи» (2011), «Котилася торба» (2011), «Єрусалимські вірші» (2016), а також його переклади віршів польського поета Януша Шубера (2007). 

Список публікацій: 

Статті у часописі «Критика»:

 

 

Польща-2011: околиці та пограниччя 2012/1-2 (171-172)

Колумбійська зима 2011/1-2 (159-160)

Врубай свою музику гучніше, якщо можеш 2010/1-2 (147-148)

Wonder Wheel 2008/10-11 (132-133)

Голова слона 2008/6 (128)

Якщо ти не любиш Луїса Армстронґа... 2007/5 (115)

Passport 2006/10 (108)

Павнд & Лорка: поет у пейзажі 2005/7-8 (93-94)

Румунський синдром 2004/1-2 (75-76)

Сербський сюрреалізм 2003/4 (66)

Сім віршів 2003/1-2 (63-64)

Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн 2002/10 (60)

Публікації
У статті «Переродження у Тибеті» Єлєна Блаватська описує випадок із 1860‑х років, коли дванадцятеро ченців-капуцинів заснували місію в Лхасі зі своїм очільником отцем дела Пеною. Вони ж залишили спомини про перебування на Тибеті, знайомство з буддизмом та особливостями реґіону. Історія свідчить, що дев’ятеро з них померло, а трьом усе-таки вдалося вижити. І трійця щасливців, повернувшись додому, розповіла і записала розмаїті пригоди свого тамтешнього життя. Зокрема, в одному з епізодів цих споминів згадано жовтошапочних та червоношапочних буддійських монахів, із якими до Монголії прийшов буддизм, а з ним, очевидно, писемна культура і культ Будди. У Монголії перемогла, не те що перемогла, просто прижилася течія жовтошапочних монахів, тобто течія телуґпа...
Найбільша таємниця вічного міста — це його дух і запах. Запах білого хліба з пекарень, цинамонових тістечок, солодощів, посипаних прянощами оселедців, ринків. А дух його — в словах про староі новозавітних царів, пророків, кабалістів, апостолів — усе, що перед твоїми очима, і все, що закрито для твоїх очей. Коли сонце в Єрусалимі доходить зеніту, будь-яка тінь стає рятунком від спеки. Прогріте повітря розпікає каміння. У крамничках можна замовити свіжий помаранчевий сік, який витискують на металевому пристрої, розчавлюючи помаранчі під пресом. Пережовані м’якуші продавець викидає у пластикове відро. Спека, якої ще о десятій ранку зовсім не відчутно, заповнює все твоє тіло, від неї пересихає в роті, спрага поселяється в горлі і лоскоче його гіркотою. На Храмовій горі, перед брамою...
Приїжджаючи у чуже, зовсім не знане мені місто, ловлю себе на думці, що ця зустріч, ці кілька днів просто призначені мені для пошуку слідів власної тимчасовости. Сьогодні це Ґранада, середньовічне нікараґуанське місто поміж вулканами й озером; і сьогоднішній ти – поміж сорок і п’ятдесят. Ти вимагаєш від Ґранади відвертости, наче ловиш за руку жінку, якій хочеш сказати кілька слів захоплення; і, як шолудивий пес із площі Незалежности, вигострюєш свої нюх і слух, щоби не помилитися, в якому саме місці з’явився і які саме слова потрібно сказати. У цьому тобі можуть допомогти вірші, але їх іще не написано, може, заради них ти прилетів до Ґранади? Може, для того, щоби відчути, що Ґранада – це місто твоєї втоми, місто твоїх собачих днів, місто зеленого кольору
Цей спогад напливає кінематографічною стрічкою з любительської камери, з восьмиміліметрової плівки, яка раз по раз, плавлячись, рветься від перегрівання апарата, і на екрані замість зображення – вирва, тріснута нитка візуальних рядів і густий потік пилу світла. Вдосвіта, коли настала пора достигання лісових ягід – малини або чорниць, вибираються до лісу селяни, переважно старші жінки, чоловіки й діти, збирачі зі слоїками. У напівтемряві ті слоїки схожі на китайські ліхтарі, тільки замість миготливих вогників у слоїках світиться повітря – інколи, коли на них потрапляють промені вранішнього сонця і, заламуючись, змінюють колір від яскраво-зеленуватого до брудно-синього. У просторі лісу ці відблиски нагадують павутиння, ним перешита передсвітанкова темінь.

Сторінки2