Тарас Возняк

Зображення користувача Тарас Возняк.
Написати листа
Філософ, публіцист, перекладач
Львів, Україна

Філософ, публіцист, перекладач, головний редактор культурологічного часопису «Ї». Автор книжок «Філософія мови», «Феномен міста» та «Філософські есе» (всі – Львів, 2009).

 

Статті у часописі «Критика»:

Великий Санта – Пьотр Вайль 2009/11-12 (145-146)

Виборча лихоманка та перспективи України 2007/12 (122)

Указ про Третю республіку 2007/4 (114)

Ще один крок назустріч собі 2006/5 (103)

Уроки російської 2004/1-2 (75-76)

Мамай чи майбутнє? 2003/7-8 (69-70)

Вибори, виборці й обранці 2002/4 (54)

Чи була і чи можлива демократія в Україні? 2001/7-8 (45-46)

 

Публікації
Ну як можна запитувати у непритомних людей: видаляти нирку, чи ні? Як можна проводити такий непідготовлений референдум? Як можна запитувати у некомпетентних людей щось про ЄС, коли найбільш поширене запитання «людей, що голосують», було: а чи Росія входить в ЄС, чи ні? Тому зараз ми побачили тріумф некомпетентності не лише «людей з вулиці», але й європейського політичного бомонду. А дійсно, де вони були – всі ці Федеріки Моґеріні (де вона!!!), де верховний представник Європейського союзу із питань закордонних справ, де Голова Європейської Ради Дональд Туск (де він!!!) і т.д.? Що це за політична біжутерія? Навіщо вона, коли з ЄС виходить ціла Велика Британія, а вони як під землю позападали. Розпачає одна Ангела Меркель. Про Франсуа Олана і решту не буду… Чи мали б Моґеріні, Туск і вся...
Ми закликаємо коментаторів, особливо тих, хто дотримується лівих поглядів, бути обережними з озвученнями обґрунтованої критики радикального українського етнонаціоналізму. Більш панікерські заяви про Евромайдан найвірогідніше буде використано кремлівськими «політтехнологами» для втілення геополітичних проєктів Путіна. Надаючи риторичне забезпечення війні Москви проти незалежности України, таке панікерство мимоволі допомагає політичній силі, яка є набагато більшою загрозою для соціяльної справедливости, прав меншин та політичної рівности, ніж усі українські етноцентристи разом узяті.
Запитуючи самих себе, чи можливий розвиток демократії в Україні, ми самі ставимо діагноз: десять років «неначе української» «неначе незалежності» не привели до розвитку справжньої демократії в Україні. Це запитування стало особливо актуальним після крижаного душу «касетного скандалу». Раніші сигнали нікого у демократичному таборі не стривожили: ані не надто демократичні способи формування більшості в лютому 2000 року, ані очевидна фарсовість «всенародного» референдуму про зміни в конституції, проведеного в березні. Тоді багато хто ладен був закрити очі на явне порушення демократичних принципів. Для тих, хто вважав себе демократами (за наших умов це, зрештою, радше люди без певного корисливого інтересу), то був тільки тактичний відступ...