Микола Рябчук

EN Read in English
Зображення користувача Микола Рябчук.
Написати листа
Письменник, публіцист, критик
Київ, Україна

Письменник, публіцист, президент Українського ПЕН-клубу, досліджує проблеми громадянського суспільства, національної ідентичности і націоналізму. Остання книжка – «Каміння й Сізіф. Есеї» (Харків, 2016).

Список публікацій: 

Статті у часописі «Критика»:

Химерне пограниччя 2012/3 (173)

Ліберальний націоналізм та його вороги 2011/5-6 (163-164)

Понад ресентиментами 2011/1-2 (159-160)

Кінець Другої Республіки 2010/11–12 (157–158)

Реконструкція реґіону 2010/7-8 (153-154)

Метафори зради 2009/9-10 (143-144)

То хто ж ці люди? 2009/7-8 (141-142)

Громадянське суспільство та його «друзі» 2009/1-2 (135-136)

Інституційний дизайн для «сірої зони» 2008/9 (131)

Як я зробився чехословаком 2008/7-8 (129-130)

Нотатки на полях дискурсивних битв 2008/1-2 (123-124)

З культурою і без 2007/10 (120)

Збій програми 2007/1-2 (111-112)

Мильна опера на немильну тему 2006/12 (110)

Закон сполучених посудин та інші закони 2006/7-8 (105-106)

Культура пам’яті та політика забуття 2006/1-2 (99-100)

Українська правда 2005/1-2 (87-88)

Прометеї та реалісти 2004/9-10 (83-84)

Европейські мрії евразійських реалій 2004/4 (78)

Жаб’яче око протестного електорату 2004/1-2 (75-76)

Амністія, амнезія і «спадкоємність влади» 2003/6 (68)

Знакування політичного простору 2003/5 (67)

Чому я можу не бути критиком 2002/12 (62)

Імперія як дискурс 2002/9 (59)

Правопис із вусами 2002/6 (56)

«Безлад» заради «злагоди» 2002/4 (54)

За Україну без Муґаб(е) 2002/3 (53)

Дві України 2001/10 (48)

Перевинахід нації 2001/7-8 (45-46)

До історії одного стрибка 2000/5 (31)

(&Лєшек Бальцерович) Укр. економіка: мобілізація чи демонізація? 2000/4 (30)

Прогнози добре поінформованих оптимістів 2000/1-2 (27-28)

Спокута метафізичних провин 1999/11 (25)

Українська інтеліґенція в пошуках «меншого зла» 1999/10 (24)

Поет і його демони 1999/7-8 (21-22)

«Небіж Рільке» і «син Тараса» 1999/6 (20)

Українська преса: між просвітництвом і маскультом 1999/5 (19)

Нестерпна вагота мрій 1999/4 (18)

Закарпатці за Дунаєм 1998/10 (12)

Сумні ювілеї радісних подій 1998/9 (11)

(Де)міфологізація націоналізму 1998/5 (7)

Листи до братів-нехліборобів 1998/2 (4)

У пошуках «українського Маркеса». До підсумків літературного року 1998/1 (3)

Тексти не ангели 1997/2

Від СПУ до АУП: спроба емансипації 1997/1

Публікації
До «Критики» у нас не було трибуни, яка уможливлювала би солідну інтелектуальну дискусію. Те, що «Критика» і сьогодні наголошує: потребу критичного мислення, переосмислення, — то вона якраз реалізувалася. Видань такого штибу не було і, на жаль, досі немає (сумно, але це факт). Великою таємницею є те, як в Україні пробитися до читача. Яка повинна бути ринкова модель? Це мене непокоїло ще до створення «Критики» і було однією з причин, чому я довго відмовлявся від цієї ідеї. Українське суспільство занадто атомізоване, і навіть якщо є достатня кількість читачів, які потребують такого видання, то вони занадто розсіяні, країна величезна. У нас освічених споживачів української літератури не менше, ніж у Словенії, Словаччині чи Естонії споживачів їхніх літератур...
Забудова майдану Свободи є нагадуванням про нетривалий період мистецької свободи та активного залучення радянських архітекторів у світовий художній процес, адже, як відомо, радянські конструктивісти активно співпрацювали з колеґами з усього світу, у тому числі зі США та Німеччини (славетний рух Баугаузу). Після війни, а також під впливом сталінської репресивної політики в мистецькій сфері низку будівель, які складали ансамбль площі, було перероблено, щоб вони відповідали смакам нової епохи. Це, однак, не скасовує ані їхніх художніх якостей, ані значення для світової архітектури. Ба більше, будівля Держпрому залишилася незмінною унікальною пам’яткою архітектури 1920-х років, яка досі приваблює до Харкова туристів та експертів.
Російська імперська уява створила собі українців як «малоросів» декілька століть тому — разом із привласненням української території та історії і перетворенням завдяки цьому середньовічної Московії на Російську імперію. Всупереч популярним уявленням про українців і росіян як про «кровно споріднені», історично та культурно близькі народи, їхні реальні контакти і взаємопізнання починаються допіру від XVIII століття — з поступового поглинання українських і білоруських («руських») земель Речі Посполитої, яке здійснювала новонароджена імперія. До середини XVII століття — часу так званого «возз’єднання» — українці посідали у свідомості московитів цілком марґінальне місце, що підтверджує, зокрема, і відносно невелика кількість згадок про них у російському фольклорі, зібраному й опублікованому...
Дейвід Марплз, знаний канадський дослідник сучасних України та Білорусі, і його молодший колеґа з Албертського університету Фредерик Мілз уклали книжку з дванадцяти нарисів, присвячених різним аспектам недавніх українських подій, під назвою «Український Евромайдан. Аналіз громадянської революції». Тематику нарисів визначали, судячи з усього, не упорядники, а самі автори, тож збірка не відзначається монографічною цілісністю ані не претендує на синтетичне осмислення описуваних подій. Хоча деякі тексти, насамперед «Бойовики, організована злочинність та російський і евразійський націоналізми: випадок України» Тараса Кузя та «Медійне рамкування, репрезентації і вплив на громадську думку» Марти Дичок мають виразний монографічний потенціял.
Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Репресивна політика щодо національних меншин, переслідування їхніх активістів і ліквідування інституцій характерні для більшости авторитарних режимів, які леґітимізують себе через різні форми шовінізму і ксенофобії. Українська меншина в Росії хоч і є найчисельнішою, проте жодної реальної загрози російській національній єдності й безпеці не становить. Фізично вона розпорошена, мовно й культурно засимільована, політично пасивна. Навіть ті нечисленні українці, які ще не зовсім зрусифікувалися, зазвичай не наважуються виявляти свою українськість у здебільшого неприхильному до них, імпліцитно або й експліцитно українофобському середовищі. Більшість із них прийняли й інтерналізували панівний серед росіян погляд на українців як на «хахлів», «малоросів».

Сторінки5