Михайло Мінаков

EN Read in English
Зображення користувача Михайло Мінаков.
Написати листа
Філософ, публіцист
Київ, Україна

Доктор філософських наук, доцент катедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», голова Кантівського товариства в Україні, головний редактор часопису «Ідеологія і політика», автор трьох монографій і численних статтей з історії модерної европейської філософії, філософії освіти, політичної та соціяльної філософії. Від березня 2018 року – головний дослідник з питань України у Інституті імені Кенана Центру імені Вудро Вілсона у Вашинґтоні, США. Віце-президент академічної ради Центру східноевропейських та міжнародних студій у Берліні (Zentrum für Osteuropa- und internationale Studien, ZOIS), та Посланець з толерантности Парламентської ради ООН в Україні. Найновіша книжка – «Development and Dystopia: Studies in Post-Soviet Ukraine and Eastern Europe» (ibidem / Columbia University Press, 2018).

Список публікацій: 

Повний список наукових та публіцистичних публікацій знаходиться тут.

Публікації
Політичну історію постсовєтських народів можна описати в термінах конфлікту між тенденціями персоналістичного авторитаризму і парламентської демократії. Досягнення і невдачі цих націй безпосередньо збігаються з розвитком представницьких парламентів, прозорих виборчих систем та політичного плюралізму. Національний діялог і орієнтацію на суспільне благо підтримують в основному парламенти — як мінімум, у тих країнах колишнього Совєтського Союзу, в яких вони досі існують. Постсовєтські країни — поняття досить недавнє. Розвиток нових незалежних держав, що бере витоки із совєтських тоталітарних і посттоталітарних інституцій, із політичних винаходів доби «перебудови» і ліберально-націоналістичних експериментів початку 1990-х років, підживлює трагічна напруженість між авторитарними і ...
Знищені у полум’ї Евромайдану партії ще не скоро постануть і почнуть конкурувати з олігархічними групами. Списки, що привели до Ради випадкових попутників, підмінили інституційну логіку партійного розвитку України і посилили залежність депутатів від лідерів парламентських списків. Визначальною рисою парламентської кампанії 2014 року була повна відсутність суперечки між основними політичними партіями і водночас яскрава медійна олігархічна війна. Партії не ризикували серйозно суперечити одна одній, розраховуючи на голоси тих самих виборців. Олігархи вийшли з інформаційної тіні і почали залучати у своє протистояння масове суспільство. Водночас кредит довіри між виборцями та новим відверто олігархічним політичним режимом надзвичайно крихкий.
Ми закликаємо коментаторів, особливо тих, хто дотримується лівих поглядів, бути обережними з озвученнями обґрунтованої критики радикального українського етнонаціоналізму. Більш панікерські заяви про Евромайдан найвірогідніше буде використано кремлівськими «політтехнологами» для втілення геополітичних проєктів Путіна. Надаючи риторичне забезпечення війні Москви проти незалежности України, таке панікерство мимоволі допомагає політичній силі, яка є набагато більшою загрозою для соціяльної справедливости, прав меншин та політичної рівности, ніж усі українські етноцентристи разом узяті.
Нове варварство намагається наступити саме там, де плівка модерної цивілізації була занадто тонка. З енергією, гідною кращого застосування, пострадянські еліти витрачають на демодернізаційну творчість швидковитратний ресурс часу своїх суспільств. Економіка за демодернізованої системи влади зазнає «загустіння», витворюючи великі неповороткі повільні інституції. Модерне підприємництво загнано в малозначущий уклад, а державні корпорації – або й приватні, але створені з метою паразитування на бюджеті та державному майні – стають основним каналом отримання і перерозподілу благ. Одержувачі благ, нездатні до самозайнятости, – це сформовані клієнти, напівзалежні, атомізовані суб’єкти, які не відчувають великої потреби у громадських та економічних правах.
Модернізація політичної сфери веде до встановлення чітких меж між публічною та приватною сферою. Політичні процеси розглядаються як такі, що мають перебувати між інститутами та аґентами публічної сфери. Водночас державні установи покликані забезпечувати процеси у приватній сфері належними ресурсами і не втручатися в їх змістове осереддя. Цілісність і єдність публічного та приватного забезпечує певний спільний леґітимаційний фундамент. Західноевропейський і східноевропейський модернізаційні проєкти по-різному інтерпретували спосіб такої леґітимації. Західна і почасти Центральна Европа йшла шляхом національних проєктів. Східноевропейський модернізаційний проєкт мав в основі модерну емансипативну ідеологію, виражену в марксизмі.

Сторінки2