Іван Химка

EN Read in English
Зображення користувача Іван Химка.
Написати листа
Історик
Edmonton, Канада

професор Албертського університету, дослідник проблем історичної пам’яті, зокрема про Другу світову війну, історії Шоа, соціял-демократії та націоналізму в Україні тощо. Остання книжка – «Ukrainians, Jews and the Holocaust: Divergent Memories» (Saskatoon: Heritage Press, 2009). Видавництво «Критика» готує до друку збірник його вибраних есеїв з української модерної історії «Колізії ідентичности».

 

Статті цього автора:

Історія Кривавщини та ліки від «пам’яті» 2011/5-6 (163-164)

Визнання попри знання 2010/7-8 (153-154)

(&Зенон Когут) Україністи та Бандера: розбіжні погляди 2010/3-4 (149-150)

Антисемітизм, діялог, самопізнання 2005/5 (91)

Коротка історія української ідеї 2003/11 (73)

З чого складається реґіон? 2003/4 (66)

In Memoriam. Януш Радзєйовський 2002/11 (61)

Дві історії України 1998/7-8 (9-10)

Націоналізм без Бога 1998/6 (8)

 

Список публікацій: 

Last Judgment Iconography in the Carpathians (2009)

“Dimensions of a Triangle: Polish-Ukrainian-Jewish Relations in Austrian Galicia” in POLIN: Studies in Polish Jewry (1999)

Religion and Nationality in Western Ukraine: The Greek Catholic Church and the Ruthenian National Movement in Galicia, 1867-1900 (1999)

“Ukrainian Collaboration in the Extermination of the Jews during the Second World War: Sorting Out the Long-Term and Conjunctural Factors” in Jonathan Frankel’s The Fate of the European Jews, 1939-1945: Continuity or Contingency (1997)

Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century (1988)

Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860-1890) (1983)
 

Публікації
Уперше я зустрів Івана Лисяка-Рудницького 1977 року, але знав про нього принаймні від 1970 року. Двоє людей звернули мою увагу на його статті. Першим був друг моєї молодости і ментор, Роман Сольчаник. Він відкрив мені часопис «Сучасність» і вказав на одного автора (ним був Іван Лисяк-Рудницький), чиї есеї час від часу з’являлися у виданні. Ми обоє вважали, що це були першокласні тексти, і навіть тепер пам’ятаю, з яким захопленням я отримав його першу збірку есеїв, яку надрукувало те ж видавництво, що випускало «Сучасність». Щоправда, деякі з уміщених у збірці есеїв я вже читав раніше, бо це були передруки з часопису. Хоч би скільки Іван Лисяк-Рудницький написав, мені завжди хотілося прочитати іще щось від нього: його тексти мали талант збуджувати інтелектуальну жагу.
Ми закликаємо коментаторів, особливо тих, хто дотримується лівих поглядів, бути обережними з озвученнями обґрунтованої критики радикального українського етнонаціоналізму. Більш панікерські заяви про Евромайдан найвірогідніше буде використано кремлівськими «політтехнологами» для втілення геополітичних проєктів Путіна. Надаючи риторичне забезпечення війні Москви проти незалежности України, таке панікерство мимоволі допомагає політичній силі, яка є набагато більшою загрозою для соціяльної справедливости, прав меншин та політичної рівности, ніж усі українські етноцентристи разом узяті.
Суттєва відмінність між Романом і мною – відмінність, що її, можливо, не вдасться примирити – міститься у нашому ставленні до національних мітів. Він пише, що я недобачаю переваги «позитивних мітів національної консолідації» або «консолідаційних мітів», або «конструктивного, основоположного національного міту». Так і є. На міти, надто національні та віктимізаційні, я дивлюся з глибокою недовірою. Годі навіть уявити міт, який я підтримав би. Роман помиляється, коли стереотипно припускає, ніби я приймаю єврейські міти ба навіть їхню інструменталізацію і водночас заперечую міти українські. Мені відразливо бачити використання Голокосту як віктимізаційного наративу задля розбудови спільноти чи підтримки Ізраїлю, тим більше задля виправдання жорсткої ізраїльської політики щодо палестинців.