Шльоґель відмовляється від архаїчного офіціозу української історії, «національної історії Грушевського». Він звертається до «студій фронтиру», до посттернерівської історії (див. монографію Ігоря Чорновола «Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір», що минулого року побачила світ у видавництві «Критика»). Інакше кажучи, історія України в такому прочитанні — історія рубіжної зони і рубіжного народу, не етнічна монополія, а послідовна взаємодія різних культур.

Сергій Жадан завжди тяжів до віршованого епосу, до створення «хроніки», розлогої історії про великі часи. Він — такий собі умовний «кіплінґ», тим більше парадоксальний, що він — «кіплінґ» постколоніяльної літератури. Хоча для самого Жадана такого парадоксу, схоже, не існує: він геть позбавлений відповідних віктимних комплексів, що їх так гостро переживають на решті перехресть укрсучліту.

Аркадій Штипель — російський поет, який походить з України. Пів сторіччя тому його виключили з Дніпропетровського університету за літературну діяльність (самвидав), «опорочування радянської ідеології» та «український буржуазний націоналізм».

Алейда Асман почала займатися проблемами так званої «культурної пам’яті» — власне, меморіяльною культурою — наприкінці минулого сторіччя. Нова книжка німецької дослідниці ставить ті ж запитання, що визначають тематику її нещодавніх монографій і є на порядку денному в посткомуністичній Східній Европі.