Це не історичний роман про одного з визначних українських політичних мислителів, вчителя і постійного опонента Дмитра Донцова. Це жіночий погляд на історію та історичний роман, де ключові слова — хворобливість, мінливість, невдача, а всі персонажі, окрім головного, — такі собі паперові промовці, вирізані зі старих газет.

Шльоґель відмовляється від архаїчного офіціозу української історії, «національної історії Грушевського». Він звертається до «студій фронтиру», до посттернерівської історії (див. монографію Ігоря Чорновола «Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір», що минулого року побачила світ у видавництві «Критика»). Інакше кажучи, історія України в такому прочитанні — історія рубіжної зони і рубіжного народу, не етнічна монополія, а послідовна взаємодія різних культур.

Сергій Жадан завжди тяжів до віршованого епосу, до створення «хроніки», розлогої історії про великі часи. Він — такий собі умовний «кіплінґ», тим більше парадоксальний, що він — «кіплінґ» постколоніяльної літератури. Хоча для самого Жадана такого парадоксу, схоже, не існує: він геть позбавлений відповідних віктимних комплексів, що їх так гостро переживають на решті перехресть укрсучліту.

Аркадій Штипель — російський поет, який походить з України. Пів сторіччя тому його виключили з Дніпропетровського університету за літературну діяльність (самвидав), «опорочування радянської ідеології» та «український буржуазний націоналізм».