Євген Головаха

Зображення користувача Євген Головаха.
Написати листа
Україна

доктор філософії, член комітету політичної соціялізації Міжнародної асоціяції політичних наук, Европейської асоціяції експериментальної соціяльної психології, заступник директора Інституту соціології НАНУ, головний редактор журналу «Соціологія: теорія, методи, маркетинґ». Остання книжка – «Социологическая публицистика» (Київ, 2001).

 

Статті у часописі «Критика»:

Пів терміну в пустелі 2011/7-8 (165-166)

Випробування кризою 2009/7-8 (141-142)

Нелеґальна радянщина у пошуках леґітимности 2005/12 (98)

Обстеження без рецепту 2003/1-2 (63-64)

Нові стани нового тисячоліття 2002/6 (56)

Пейзаж після ювілею 2001/12 (50)

Антицивілізаційна війна 2001/10 (48)

Влада та опозиція у «посткасетному суспільстві» 2001/5 (43)

Публікації
Пригадую масові опитування в Україні початку 1992 року: скільки сподівань було пов’язано з ринковою економікою. Тоді в масовій свідомості усталилося уявлення про очевидну перевагу капіталістичної економіки над соціялістичною системою господарювання. Багатство, свобода, відсутність дефіциту, технічний розвиток, ефективність і проґрес – ці риси капіталізму, які, на думку більшости, не були притаманними соціялістичній економіці. Що ж до традиційних ідеологічних наліпок – пригнічення, еґоїзм, нерівність – то цими пороками люди однаковою мірою наділяли обидві системи. Одне бентежило у тих опитуваннях. Три чверті громадян уважали, що для зарплат найманих працівників не має бути стелі, і ті ж таки три чверті гадали, що доходи (прибутки) треба обмежувати.
Але й у найширшому розумінні революції як альтернативи еволюції, коли йдеться просто про прискорену зміну звичного соціяльного середовища (саме в такому контексті можна говорити, скажімо, про «наукову революцію», «революцію менеджерів» тощо) нічого особливо революційного в кризі влади, яка завершилася сходженням із політичної сцени режиму Леоніда Кучми, не було. Не було того, на що очікували «обурені маси»: прискореної стабілізації соціяльно-політичної ситуації в країні. Але в цьому і полягала головна відмінність України від Росії та Білорусі, де зміна політичних режимів тягла за собою здійснювану революційними темпами стабілізацію громадських структур й інститутів, за яку, однак, належало заплатити особливу ціну – встановлення автократичного режиму і обмеження громадянських свобод.
Опитування громадської думки та публікації в російській та українській пресі виявляють колосальний потенціал антицивілізаційної війни, що відбивається не тільки в біснуванні одіозних політиків і публіцистів, але й у судженнях простих громадян. Вони вбачають в експансії західного трибу життя більше зло, ніж у терорі. Й нема на це ради: хай «державним тілом» ми й у антитерористичній коаліції, та частинкою нашої зубожілої за часів державного терору душі тягнемося до такої світобудови, де катма терпимості, але є безконечне терпіння до сваволі, де бракує особистої свободи, але є особиста безвідповідальність, де не цінують людського життя, але певні абсолютної цінності догми, де не люблять ініціативи, але годні беззаперечно улягати традиційним авторитетам.