Андреас Умланд

EN Read in English
Зображення користувача Андреас Умланд.
Написати листа
Політолог, фахівець з радикальних рухів
Київ, Україна

Доктор філософії, політолог, старший науковий співробітник Інституту Евроатлантичного співробітництва (Київ), редактор книжкової серії «Радянська і пострадянська політика та суспільство», яку видає «ibidem-Verlag» у Штутґарті й розповсюджує «Columbia University Press». Досліджує політичні процеси на постсовєтському просторі, зокрема в Україні та Росії, проблеми радикальних рухів тощо.

 

Статті цього автора:

На радикалів немає Ради 2011/7-8 (165-166)

Порівняльне фашизмознавство 2008/7-8 (129-130)

Електоральний авторитаризм на постсовєтському просторі 2007/9 (119)

 

Публікації
Нещодавно Кас Муде завважив, що «популістські ультраправі партії є найдослідженішим партійним сімейством у політичній науці». І хоча на Заході інтерес соціологів до ультранаціоналістичних політичних груп і мереж (не лише партій) за цю чверть століття суттєво зріс, про центрально-східних і особливо постсовєтських праворадикалів цього не скажеш. Звісно, вже існує певний корпус наукової літератури про них. Але чимало деталей, а також обставини появи та розвитку значущих праворадикальних угруповань в Угорщині, Словаччині, Польщі, Румунії, а особливо Сербії та Україні все ще чекають на дослідження, контекстуалізацію та інтерпретацію. Навіть попри те, що деякі із цих партій у певні періоди входили в коаліційні уряди своїх країн.
В історії Росії та її теперішньому віра в необхідність «особого пути» у напрямку модерности навіть сильніша, ніж у Німеччині. Уся інтелектуальна та політична історія Росії зводиться до конфлікту між тими, хто вірить, що Росія є чи має бути невилучною частиною Заходу, так званими «західниками», і тими, хто переконаний, що вона є, повинна бути чи буде чимось особливим, так званими «слов’янофілами». Усі недемократичні уряди Росії – за царату, комуністів чи теперішніх правителів – у цьому сходяться. За династії Романових, секретарів КПСС чи нинішнього режиму Росія завжди вважала себе частиною «цивілізованого світу» (популярний російський термін на позначення спільноти промислово та соціяльно розвинених країн)
Хаотичність і амбівалентність, властиві всім соціяльним революціям, зокрема й українській, роблять їх наукове дослідження нелегким. Навіть суспільствознавцям, добре обізнаним із пострадянською історією України, від початку 2014 року стало все складніше адекватно відстежувати, викладати й оцінювати сукупність явищ, тенденцій та перспектив приголомшливого розвитку в багатьох сферах українського соціюму. Проблему недостатнього розуміння новітніх українських змін поглиблює загальна недорозвиненість соціяльного моніторинґу та суспільних наук усіх пострадянських країн, зокрема й України. Суспільствознавчу інтерпретацію різних інновацій ускладнює й те, що вони відбуваються в умовах так званої «інформаційної війни».
Фраза «українська криза», яку найчастіше вживають на позначення сучасного конфлікту в Східній Европі, вводить у подвійну оману. Вона не лише відволікає від головного підбурювача і рушійної сили ескалації конфліктів у Криму та на Східній Україні, тобто Кремля, але й може спричинити хибне враження про «українську кризу» як суто місцеву й тимчасову проблему. «Українська криза» матиме різні наслідки для міжнародних відносин поза межами Східної Европи. У зв’язку з тим, що Будапештський меморандум про ґарантії безпеки 1994 року щодо України знецінився, ця криза підриває всесвітні зусилля, спрямовані проти поширення зброї масового знищення. Вона здійснює дедалі помітніший неґативний вплив на економіку Росії та її становище у світі.
Спираючись на ідеї переважно західноевропейського між- і повоєнного інтелектуального правого екстремізму, не останньою чергою – німецької «консервативної революції» Ваймарських часів, Дуґін мріє здійснити на постсовєтському просторі специфічно російську фашистську революцію та створити нову фашистську, цього разу «евразійську», людину. Собі у цьому процесі він відводить роль не публічного політика, а радше такого собі сірого кардинала, який хай і не керує державою особисто, проте скеровує мислення еліт – тобто займається не політикою, а метаполітикою. За цією схемою, Дуґін як теоретик ґенерує ідеї, що їх політичні лідери та політтехнологи відтак свідомо чи несвідомо втілюють у життя. Стратегію цю зіперто на відомій теорії італійського мислителя-неомарксиста міжвоєнної доби Антоніо Ґрамші.
Зосереджуючись на відновлених крайніх правих постсовєтського періоду й зіставляючи події у Російській Федерації зі зростанням німецького фашизму у Ваймарській республіці, я звернувся до НАТО з питанням співфінансування поглибленого розслідування початку політичної біографії, ідеології та діяльности Владіміра Жиріновського. Ця нова фігура на політичній сцені Москви була на момент мого подання поки що лише маловідомим новим російським політиком, якого дотепер часто сприймають за звичайного політичного блазня. Однак Жиріновський отримав третину голосів на перших президентських виборах у Росії в червні 1991 року. Його помилково названа Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) перемогла у перших посткомуністичних багатопартійних парламентських виборах у грудні 1993 року із майже 23 %.

Сторінки2