Алєксандр Дмітрієв

Зображення користувача Алєксандр Дмітрієв.
Написати листа
Історик
Санкт Петербург, Росія

Історик науки та ідеології, провідний науковий співробітник Інституту гуманітарних історико-теоретичних досліджень ім. А. В. Полєтаєва Вищої школи економіки (Москва).

Досліджує соціологію знання та інтелектуальну історію. Автор книжки «Марксизм без пролетариата: Георг Лукач и ранняя Франкфуртская школа (1920–1930-е гг.)» (2004), редактор колективних монографій «Историческая культура имперской России» (2012), «Науки о человеке: История дисциплин» (спільно з Іріною Савєльєвою, 2015).

Публікації
Творчість Олександра Потебні вже не раз було розглянуто в контексті української інтелектуальної традиції (починаючи від статтей Ієремії Айзенштока, Леоніда Білецького першої половини 1920-х років та монографії Костянтина Чеховича початку 1930-х років); особливо цікавими і важливими серед опублікованих в минулі десятиліття здаються праці Юрія Шевельова, Андрія Даниленка, Сергія Вакуленка. Специфіку ідей Потебні, які з’явилися на стику романтичного та позитивістського етапів розвитку гуманітарного знання, пов’язаних зі змінами у контексті культурного та наукового розвитку 1860–1880-х років, можна повно та адекватно реконструювати лише з урахуванням цього відкладеного визнання реінтерпретації його ідей у новому, післяреволюційному соціюмі 1920–1930-х років.
Кримський іще 1918 року, за часів гетьманату Скоропадського, сформулював у начерках до завдань Академії наук, що створювалася у Києві, доволі широке розуміння історії України, що містило східний компонент і обмежувало виняткову прероґативу славістики. Як підкреслював Кримський, стародавня історія теперішньої Росії була місцем життя різних східних народів, і перед українською наукою стояла низка завдань, що очікували на планову розробку. Іраністика, тюркознавство та арабістика (на арабістиці робився особливий наголос) — без цих трьох наук всебічна, позбавлена однобокости історія українства неможлива; без них зяючі лакуни будуть неминучі у самій україністиці.
Мар, Бодуен та Кримський не належали до однієї лінґвістичної школи і дотримувалися доволі різних лінґвістичних поглядів. Наше завдання не зводиться до того, щоб показати очевидний «зовнішній» вплив ідеологічних чинників (наприклад, захисту прав «малих націй») на специфіку того, як вони ставили «внутрішні», суто наукові завдання. Набагато цікавіше і важливіше простежити зворотний процес: до кінця ХІХ століття самі наукові принципи й пізнавальні настанови вже досить жорстко задавали загальні формати соціяльного пізнання та дії (тут можна апелювати до положення німецького історика Лютца Рафаеля про обнаучування соціяльного у добу пізнього Модерну).