Тут і там: три історії про родичів

Червень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
4262 переглядів

На території Донбасу, яку контролює Україна, 38% опитаних зазначили, що мають родичів на окупованій території. На тому боці демаркаційної лінії зв’язки є іще щільнішими: 57% повідомили, що мають родичів і близьких друзів на українській території. Із них 50% спілкуються з ними щодня або декілька разів на тиждень. Такими є дані дослідження «Донбас: дві частини чи єдиний?» Центру Східної Европи та міжнародних студій, опублікованого в травні 2017 року.

Ніна Миколаївна та Олена належать до 38%, а Валентина, Клубніка Андріївна, батьки і чоловік Олени – до 57%.

Історія перша. Сестра

Ніна Миколаївна живе на краю Красногорівки, а її сестра, Валя, на околиці Донецька, на вулиці Зелений гай. Раніше це було двадцять хвилин пішки. Тепер треба об’їжджати через блокпост, подорож із усіма чергами та переїздами може зайняти пів дня.

– Як обстріл, вона мені дзвонить: «Ніна, ти жива?» А я їй: «Валю, а ти?»

Ніна Миколаївна Юрченко – директорка 3-ї школи Красногорівки, єдиної української в місті. У неї в дворі я побачила броньовану буду для собаки.

– Першою вбили кішку. А потім її, – Ніна Миколаївна показує на буду.

У січні 2016 року померла її мама. Не від обстрілу – від старости.

– Собака дуже боялася обстрілів, а мама – ні, – говорить Ніна Миколаївна.

На похорон сестра не приїхала – сильно стріляли. Навіть швидка, яку Ніна Миколаївна викликала, щоб констатувати смерть, не змогла проїхати – її на блокпосту не пропустили через обстріл.

– Може, ви хочете мене про референдум спитати? Так моя мама і слова «референдум» не знала...

Ніна Миколаївна Юрченко, директорка школи №3 в Красногорівці

Ніна Миколаївна залишилася зовсім сама. Іще на початку війни, або, як тут кажуть, «цієї ситуації», вона наполягла, щоб син із невісткою і онуком виїхали в Запорізьку область.

...Ми говоримо з Ніною Миколаївною 17 листопада 2016 року.

За декілька днів до нашої розмови сестрі Валі влучило в дім, як тут кажуть,«прилетіло», і дім згорів. А сьогодні у Валиного чоловіка, Гриші, стався інсульт.

Розповідаючи про це, Ніна Миколаївна пропонує мені макарони по-флотськи. Я відмовляюся. Я намагаюся не їсти тут у людей. Мені здається, що мені віддають щось набагато цінніше, ніж продукти.

Вчора мене, приміром, годували «толчонкою» – так тут називають картопляне пюре з підливкою. Підливка – це м’ясна страва, куди кладуть трохи фаршу, жир, засмажені овочі – моркву, цибулю, перець.

...У Гриші стався інсульт. А швидка не їхала.

– Я їй дзвоню, а вона каже: не можу швидкої дочекатися, вже годину не їде, так піду знову до хлопців, попрошу, щоб вони від себе викликали – може, приїде...

– Це до ополченців?

– Так, – киває Ніна Миколаївна.

Вона каже, що сама теж за потреби звертається до військових – ясно, що не до «тих», а до «цих». І що в неї з багатьма хороші стосунки.

– Серед них багато хороших. І багато хто з них не хоче воювати, – каже Ніна Миколаївна.

Це з її вуст – найбільша похвала.

– Ми, Лесю, тут різних бачили. І серед моїх випускників є всякі – і ті, хто тут воює, і ті, хто там...

Не за гроші, підкреслює Ніна Миколаївна, за ідею.

– Є в мене один хлопчик. Зараз ополченець. Хороший же хлопець. І сім’я в нього гарна. Нічого поганого про цю дитину сказати не можу. Він був скрізь напохваті – усім допомагав. Побачить мене з важкою сумкою – одразу біжить...

– Але ж він українську школу закінчив – ну, що ж таке?

– Мова – це не все... – каже вона.

Але ж і школа – то не тільки мова, могла б заперечити я. Але я більше слухаю.

Недавно, розповідає вона, сидить у школі, раптом чує: «А Ніна Миколаївна є?» І голос знайомий-знайомий.

– Я думаю: Віталік. Зайшов – точно Віталік. Він тепер полковник ЗСУ. Молодий, вродливий, високий. І каже: «Я тут був, не міг у свою школу не заскочити».

– А ви?

– А я... Ну що я йому могла сказати, у мене сльози в очах. Тільки й сказала: «Бережи себе».

Ніна Миколаївна каже, що як я не буду їсти, вона не розповідатиме. І я їм.

– Валя рано залишилася сиротою. Її тато 1941 року потрапив у полон, а потім – до концтабору в Донецьку. Коли втік із концтабору, то прибіг сюди. А тут кричать: «Облава». Він заховався аж там, у соняхах... Німці прочісували поле з автоматами, стріляли навмання і його вбили. Дід потім його знайшов, поклав на підводу, молодого, здоровенного, красивого, і отак віз на підводі через усе місто до кладовища. А Валина мама сильно захворіла і померла, люди сказали: «З горя». Валю виховували сестри її батька – моя мама і тітка Надя.

Тітка Надя тепер теж живе по той бік блокпостів. У її хату «прилетіло» з місяць тому.

Як Валя виросла, то вийшла заміж за Гришу. Разом вони, каже Ніна Миколаївна, спромоглися і будиночок поставити, і діток підняти.

– Їм цей будинок так важко дався – от як будинок розбили, то Гриша і не витримав... А в мене тут під вікном вирва – глибока, метра півтора. І всіх цих вікон не було – я нові вставляла. Ворота побиті. Шифер посікло на даху – я там тепер відра підставляю, коли дощ... Я її питаю: «Валечко, ну як ти?» А вона: «Ой, Ніно, та немає вже в дворі нічого цілого! Собача миска і та з дірками».

– А як ви вважаєте, – мені в той момент здається, що дуже важливо запитати це. – Кому більше пощастило: вам, що ви волею долі залишилися в Україні, чи Валі, яка опинилася в «ДНР»?

– Та яке ж тут пощастило – і мені прилітає, і їй...

– А пенсія? – запитую я.

– Пенсія? – Ніна Миколаївна дивиться на мене так, ніби хоче сказати, що мала мене за розумнішу.

Історія друга. Мама

Клубніка Андріївна – із Жданівки Донецької области, тобто «звідти».

Вона живе то тут, то там – то в себе, в окупованій Жданівці, то у сестри, в селі між Покровськом та Мирноградом (по-старому – між Червоноармійськом та Димитровим), то в племінника у Мирнограді, то у дочки Алі під Києвом. Я приїжджаю до Алевтини, і ми розмовляємо втрьох.

Клубніка Андріївна – найвідоміша в мистецьких колах пенсіонерка «ДНР». Її дочка Алевтина Кахідзе, відома художниця, від початку війни малювала роботи про мамине життя в непідконтрольній «республіці».

Коли Алю запитували, чому вона не забере маму до Києва, вона відповідала:

– Моя мама не шафа, як її можна забрати?

...Клубніку Андріївну насправді звати Людмила, але до пенсії вона працювала вихователькою в дитячому садку, і один хлопчик ніяк не міг запам’ятати її імені, а тому називав її Клубнікою Андріївною.

Людмила Андріївна, мешканка Жданівки, мати художниці Алевтини Кахідзе

– У нас було хороше місто – багато роботи: шахта, велика птахофабрика, дві школи... А коли був СРСР, у нас було вісім дитсадків, і всі вони були переповнені, – згадує вона.

У Жданівці всі знають, що вона «бендеровка».

– Ви не уявляєте, як ми в 2014 році всі пересварилися. Ви думаєте, все просто? Ми сварилися не на життя, а на смерть, – каже Клубніка Андріївна про суперечки на базарі.

Влітку 2014 року у розпал бойових дій вона носила фрукти у психоневрологічний диспансер.

– Вони там геть голодні були, – розповідає вона.

Тільки перестануть стріляти, вона швидко збере два відра яблук, помиє їх, бо в лікарні немає води, і йде.

– Якщо звідти шарахнуло і дим пішов – це означає, що можна йти, – згадує вона свої прикмети.

Віднесла яблука – несе сливи, а потім швидко ховається в підвал.

...Найгірші часи були, коли ЗСУ намагалися звільнити Жданівку – тоді місто зазнало найбільших обстрілів.

– Мене всі у фейсбуку вітають, пишуть: «Ура! Твою Жданівку звільнили», а я ридаю, бо кілька днів не можу мамі додзвонитися, яке «ура», – із жахом згадує Алевтина.

Тому в рідкісні хвилини затишшя Клубніка Андріївна мчала на кладовище, щоб подзвонити дочці: тільки там був хоч якийсь зв’язок.

Вона розповідає про те, як убило Лєну із 3-го будинку. І Олега. Клубніка Андріївна бачила його зранку, він їхав на велосипеді, помахав їй, а через годину чи навіть менше його вбило. Того дня, 16 серпня 2014 року, в місті загинуло чотирнадцять осіб.

Щоб отримувати пенсію, Людмила Андріївна зареєструвалася в Мирнограді, у племінника.

– От влітку мені подзвонили, сказали: «Приїжджайте на перевірку», – розповідає вона.

Вона перевірилася, і наступного разу треба було їхати через 58 днів, але якщо 58-й випадає на суботу чи неділю,треба приїхати раніше. А вона неправильно порахувала, то вже пів року пенсію не отримує, тепер розпочала переоформлення.

Каже, що багато людей (та що там багато, всі) отримують пенсію «ДНР», яку виплачують у рублях за заниженим курсом.

Про поїздки по українську пенсію розповідає так:

– Рано-рано виїхав автобусом на блокпост, потім довга черга, пропускають по п’ятдесят людей, там сідаєш в автобус – їдеш на наступний блокпост, нульовий [нульовим називають крайній блокпост перед позиціями ворога. – Прим. ред.]. На нульовому всі виходять, і теж черга на автобус, який везе від нуля «ДНР» до нуля в Україні, потім іще один автобус – від нуля до контролю, знову черга, а тоді вже сідаєш собі на нормальний автобус до Бахмута. Можна заплатити 400 гривень і сісти на машину – вона тебе провезе на той бік без черги. Це швидко, але дорого.

Тут Людмила Андріївна починає розповідати про корупцію.

Історія така: одна знайома, назвімо її Н., усе життя працювала на шахті, на підйомі. У неї пенсія велика – десь тисячі три. Але поїхати й оформити її вона не може – в неї цукровий діабет, їй важко. І от вона заплатила одній жінці аж 10 тисяч гривень! Та жінка поїхала подалі – в Ізюм, і їй усе переоформила і навіть додому їй ту пенсію возить, бо вона дає тій жінці свою картку.

Або така історія: одні знайомі перереєструвалися подалі, аж у Полтавській області. Вони туди приїжджають, кладуть у паспорт 100 гривень – от і вся перевірка.

– Усе на брехні. Ми брешемо, і нам брешуть. Оце огидно. Щоб своє отримати – збреши, щоб доїхати – усім заплати, щоб довідку отримати – заплати, перевірка – заплати, – втомлено каже Людмила Андріївна й опускає голову.

Цієї миті ти не віриш, що це та сама мужня жінка, яка під обстрілами носила їжу хворим.

Вона розповідає про сусідів. Є такі, каже, що принципово не їздять оформлювати українську пенсію – через бюрократію і приниження.

– Вони кажуть: хай фашисти подавляться моєю пенсією, – переказує Алина мама, а я слухаю.

Але є такі, яким ідеологічні настанови не заважають отримувати дві виплати – і тут, і там.

Молодь майже вся зі Жданівки поїхала. Особливо та, яка хоче здобути освіту і розуміє, що диплома «ДНР» ніде не приймуть. Середнє покоління, яке дбає про освіту дітей, теж поїхало. Залишилися старі і ті, хто, як каже Клубніка, «ненавидить Україну».

– Ну, а стара людина, куди вона поїде? Багато хто виїжджав, пожили у родичів, а гроші закінчилися – повернулися...

Вона розповідає Алі, хто за кого.

– Алька, уявляєш, от у твоїй школі був референдум – так там черга була, як у мавзолей. І твої вчительки там працюють – тільки не знаю, що вони там викладають. Їм російські підручники привезли...

– А от якби вам довелося зараз працювати у дитсадку..? – цікавлюся в неї.

– Я би не пішла. Я не знаю, що зараз можна дітям говорити. Я краще на базарі.

Вона каже, що спочатку їй на базарі було соромно: все життя ж працювала вихователькою.

– А потім думаю: чого соромитися? Я своє продаю, я не краду! – переконує мене в чомусь Людмила Андріївна, але мене не треба переконувати.

На базарі їй подобається.

– Знаєте, коли в нас українці стояли, то ми їм усе давали безкоштовно – хоч помідори, хоч що хочете.

– А яка у вас бригада була? Номер? – питає Аля.

– Звідки я знаю? «Рєбята» і «рєбята»... Один такий високий був, із вусами, – намагається уточнити вона.

...Ми дивимося фото в альбомі. На чорно-білому знімку – вулиця, машина, маленька Аля, якийсь чоловік і хлопчик.

– Ось цей чоловік – він тепер за «ДНР». А це його син – він теж за «ДНР», – каже Людмила Андріївна. – Алю, хочеш, приїжджай – забери ще альбоми. Усе забери.

– Ага, приїдь у «ДНР» – забери фотки, – іронізує Алевтина.

Вона не поїде: для неї це неможливо, як і для більшости, хто живе тут. Чим далі живе людина від лінії розмежування, тим більшим їй здається ризик перетину КПВВ. Ризик і справді великий: наш друг Вова Фомічов от з’їздив маму провідати – два роки відсидів у в’язниці «ДНР». Ні за що.

– А хлопчик, – запитую я, – Толік, який назвав вас Клубнікою Андріївною, за кого він? – Я боюся почути, що він теж. Але Клубніка Андріївна каже, що він десь в Україні, чи то у Вінниці, чи де...

– Давно поїхали, ще перед війною, – усміхається вона.

Історія третя. Чоловік

Олена вже п’ятий рік живе в гуртожитку в Краматорську. Її донька –  теж у гуртожитку, але в Харкові: Катя вчиться в юридичному університеті.

У Донецьку в них була велика трикімнатна квартира в новому будинку.

Олена обіймала посаду в обласній адміністрації, її чоловік працював у прокуратурі, восени 2013 року пішов на пенсію. Чоловік залишився там. Із ним лишився пес. А Лена з кицькою переїхали в Україну. Тепер вона працює в Краматорську, а він живе в Донецьку.

Із чоловіком почалися суперечки ще під час Майдану: він одразу сказав, що це державний переворот.

– Ми з Катею бігали на донецький «майдан», прибігали з блискучими від захвату очима, розповідали йому про люмпенів та орків-росіян, які вже тоді у великій кількості були в місті і яких було неможливо не впізнати за акцентом, а він казав: «Ти наговорюєш, це прості хлопці, які вирішили поміняти життя».

У жовтні 2014 року обласна влада переїхала до Краматорська. У Краматорськ Олена поїхала сама – чоловік і донька залишилися в Донецьку.

– Перші дві ночі в Краматорську я ночувала в дитячому будинку для особливих дітей «Гайок». Потім оселилася тут, у гуртожитку. Частина наших працівників жили в дитячому таборі в Святогірську. Ніхто не міг собі дозволити зняти житло. У мене була зарплата п’ять тисяч гривень, і у всіх десь так – плюс-мінус. Але все одно той період – це був справжній драйв, ми тоді працювали за ідею, – каже вона.

– За яку? – на автоматі перепитую я.

– Повернути Донецьк, – як само собою зрозуміле говорить Лена.

Про стосунки з донькою в той період Лена говорить так: я вибрала свою країну, а вона – своє місто.

– Я змогла вмовити її переїхати лише в лютому 2015 року. Сюди, в гуртожиток. Вона їздила на інший кінець Краматорська в нову школу і щодня мене проклинала. Клас її не прийняв. Бо тут дітям розказали, що українська армія не обстрілювала Донецьк, а Катя приїхала звідти і знала, як було насправді.

Десятий клас Катя закінчила в Краматорську, а одинадцятий – у Донецьку. Це було в 2015–2016 роках.

– У Донецьку вона закінчувала ліцей при університеті. Вчителька української розмовляла з дітьми тільки українською мовою і розповідала їм про те, що є історія, яку треба знати, а є обставини, з якими треба просто змиритися.

Із Катиного класу із двадцяти дітей один хлопець поїхав до Пітера, одна дівчинка поїхала до Польщі, одна до Чехії, троє тепер в Україні, решта залишилися в Донецьку.

Але школа виявилася не найстрашнішим випробуванням.

– Я вважаю, що в нас, так би мовити, сімейний експеримент, – починає пояснювати Лена.

Вона згадує: на початку Майдану вони з донькою були одне ціле – дві махрові «бендеровки». А потім...

– Коли вона жила в Донецьку, то впустила в себе ту ситуацію, – і після паузи пояснює, що має на увазі. – Вона зустрічалася з хлопцем. Він був танкістом в армії «ДНР».

Я мовчу. У мене теж є донька, я розумію. Але пауза затягується, і я запитую:

Скажи, а він був місцевий чи росіянин?

– Усе цікавіше: він із Києва, – каже Лена.

Цієї миті у мене вибухнув мозок.

Лена розповідала далі:

– Вони познайомилися в таборі, куди я «евакуювала» Катю на літо 2014-го. Табір був під протекторатом Вілкула, а Микита з ним працював. Їй тоді було 16 років, в них були романтичні стосунки. Я не знаю і не хочу знати, як він потім опинився в Донецьку. Микитина мама живе у Києві й обіймає досить високий пост.

У Каті з Микитою почалися серйозні конфлікти, коли Катя вступила до Харкова.

А наприкінці першого курсу її забрали в СБУ.

– Вона подзвонила мені і сказала: «Ти тільки не переживай...». Звісно, яка ж мама переживатиме, – зараз Лена вже може про це жартувати.

Каже, що слідчий виявився дуже адекватною людиною.

– А ще через якийсь час, коли я їхала до Донецька, вона попросила забрати в Микити її речі. Вона нічого не сказала. Але я так розумію, що це ще роз’ятрена рана, – каже Лена з великою повагою і до дитини, і до її почуттів. – Для мене головне, що вона вже тут, зовсім тут, вона вже не там.

Я запитую, як усе це вплинуло на її стосунки з чоловіком.

– Від початку Майдану ми три-чотири місяці спілкувалися: «привіт – пока, смачного – дякую»...

А до цього, Лена? Багато пар усе життя так спілкуються...

– Але не ми. До цього він був мій коханий чоловік, я кохана дружина... Ми були дуже близькими людьми. А тут – бац! – життя поділило. Коли вони з Катею залишилися в Донецьку, а я поїхала до Краматорська, то для них я була зрадницею, зозулею. Ми двадцять років у шлюбі. Може, це було найлегше – написати на розлучення. Але я не написала. Довгий час він був адептом ідеї «республіки», а пів року тому відбулася зворотна трансформація. Я чую від нього: «ці упирі», «покидьки», «Росія нас кинула». Він розуміє, що тоді не мав рації, але ніколи цього не визнає.

– Чи можна жити, уникаючи розмов про політику?

– Важко, бо вона скрізь. У нас залишилися нейтральні теми – погода, собака, дитина, книжки. От «Ідіота» Достоєвського можемо обговорити. Але щойно мова заходить про політику і «мого Порошенка», я дістаю контраргумент: «Де твоя хвалена республіка?». В іншому життя в нашій сім’ї тепер рівне, спокійне.

– Ти їздиш до нього?

– Там мій дім, там мій пес. Ну, і ще мені все там цікаво. Мені дуже хотілося зрозуміти, чому місто, яке приймало «Євро-2012» і два місяці було у жовто-блакитних прапорах, раптом отак через два роки перевзулося і перебралося. Як це сталося?!

Про чоловіка Олена говорить, як мені здалося, з великим співчуттям: живе самотньо. Пенсіонер. Гуляє тільки з собакою. Їздить тільки до Маріуполя по пенсію.

– Він ніде не працює – для нього на це стоїть моральна перепона. Колабораціонізм для нього виявився неприйнятним. Від нудьги слухає якогось Льва Кликова. Про основи буття. Я його стібу за це.

– Якщо шляхи розійшлися, то чи варто зберігати стосунки?

– Я не знаю. Але нам ще цікаво одне з одним. Кого б іще я могла стібати за Льва Кликова?

– А ти би могла залишитися з ним там?

– Ні. Я намагалася там залишатися довше, коли була безробітною. Але я там не можу: важко дихати. Таке враження, що за тобою постійно спостерігають. Ти під ковпаком. І це не тільки комендантська година. Це фізично неможливо витримати: бракує повітря.

Іще вона говорить так: коли перетинаю КПВВ у цей бік, встромляю у вуха навушники і вмикаю музику, а там не можу собі цього дозволити – там маю бути весь час насторожі.

А потім Лена скаже про 2015–2016 роки: це були найгірші роки мого життя – дочка зустрічається з танкістом «ДНР», чоловік прославляє республіку, батьки розлучаються...

– От ти питаєш, як там люди живуть. Нормально. Мої батьки в Горлівці почали нове життя: тато зустрів своє перше шкільне кохання, мама веде «бізнес» – допомагає пенсіонерам оформлювати українські пенсії.

– Як при таких ідеологічних розходженнях зберігати сім’ю? І з ким легше – з мамою чи з чоловіком?

– Мені легше з татом. Хоча він мені теж якось влаштував істерику. Це було 2015 року, ми були в Авдіївці на дні міста, і тут подзвонив тато і завівся: «От в Авдіївку ти, значить, можеш приїхати, а до мене в Горлівку – ні?» Тато живе біля кладовища, звідти якраз орки стріляли по Майорську, а тато знімав це на відео і присилав мені зі словами: «От як наші вміють». А я хотіла йому сказати, що наші теж уміють, але коли вони по вас стріляють, я не радію – я боюся. За вас боюся.

– Іще він мені казав, що у нас у родині всі нормальні, всі за Радянський Союз, і тільки ми з Катею відділилися. І мені було так шкода, що мій тато, моя найближча людина, так думає, але я розуміла, що говорити немає сенсу. Між нами стіна.

І з мамою стіна.

І з чоловіком.

– Мої батьки теж кричали в 2014 році: от нарешті ми республіка, от нарешті заживемо... Зараз вони навіть не пам’ятають, що говорили декілька років тому. Вони сильно сумують за українськими продуктами. І слава Богу. Як на мене, 70% людей сумують за Україною. Але вони забувають, що говорили раніше. Часткова амнезія – це щось повальне там. Може, це і добре.

– Як часто ти туди їздиш?

– Поки там була Катя, я їздила щотижня, потім раз на два тижні, тепер рідко – може, раз на місяць. Просто щоб не забути, що в мене є дім. Хоча то вже не зовсім дім. І цей гуртожиток... Обживатися зовсім не хотілося. Я тільки недавно купила собі якусь вазочку, і от лампу мені подарували...Мама каже: от ти працюєш, отримуєш зарплату, а ми тут, в окупації, мусиш нам допомагати. Я розумію, що їм потрібна моя допомога, але я зовсім, ну зовсім не відчуваю підтримки з їхнього боку. Я кажу: «Мамо, я захворіла...» А вона: «А у нас тут тьотя Маша померла, я на похорон ходила...» І я більше нічого не хочу розповідати, бо розумію, що тьотя Маша і її смерть – це події її життя, а моя хвороба – ні. Я потрібна, щоб привозити продукти і ліки, список додається...

– Лено, а звідки в тебе почуття провини? Що ти могла змінити?

– Я могла би залишитися в Донецьку. Тоді і Катя залишилася б. І сім’я була б разом. Але я там просто не можу. Не можу.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.