Театр війни: психодраматичний проєкт, який допомагає українцям подолати травму

Березень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
203 переглядів

Ви втомилися від сумних новин? Не хочете більше чути й говорити про війну? Хочете чогось легкого, щоб відпочити від цього всього? Тоді ̶і̶д̶і̶т̶ь̶ ̶н̶а̶х̶р̶і̶н̶ ідіть в інший театр. Наша вистава «Продукт» – про нестерпне, про смерть під час війни. На війні люди не помирають під гарну музику і з криками «Слава Україні!», вони не повертаються в гарних уніформах із медалями до своїх затишних домівок, як у кіні чи рекламі. У реальному житті все відбувається інакше.

Приблизно так заявляє театральна афіша до «Продукту» – однієї з найвідоміших постановок українського Театру переселенця. Як і інші проєкти цього театру, цей ґрунтується на життєвому досвіді його автора і єдиного актора Аліка Сардаряна, який служив медиком у Дебальцевому під час облоги.

В іншій постановці, що називається «Полон», молода українська режисерка-документалістка Аліса Коваленко в жахливих подробицях розповідає, як навесні 2014 року вона декілька днів пробула в полоні у сепаратистських бойовиків. Ґеорґ Жено, засновник театру, грає роль терапевта, який проводить її крізь історію. «Що він тоді сказав тобі?» – запитує він. Вона відповідає, що бойовик сказав: «Тепер роздягайся і помийся!» «То роздягайся!» – вигукує Ґеорґ, і Аліса покірно знімає із себе одяг й оголена сідає в уявну ванну на сцені. На прем’єрі «Полону» в київському театрі «Золоті ворота» публіка була приголомшена побаченим і почутим. Багато хто визнав, що вони не зовсім усвідомлювали, що відбувалося в їхній країні, поки побачили цю виставу.

Ґеорґ Жено в «Полоні». Фото: Олександра Желєзньова

Ґеорґ Жено, засновник і душа проєкту, – сорокарічний чоловік із великою бородою і добрим обличчям, – переконаний у тому, що його безкомпромісний тон, хоч би чого це коштувало, є єдиним етичним способом до існування театру в сучасному суспільстві. Особливо в Україні. «У розростанні віртуального світу театр став реальнішим, аби братися до справжніх проблем, – каже Жено. – Це трохи дивне відчуття, коли ти сидиш у якомусь класичному державному київському театрі, а вони розказують про речі, відірвані від того, що саме відбувається з народом. Воєнна криза – це наше щоденне життя, і ми маємо давати із цим раду. Я виявив, що театр – це найкращий для цього спосіб».

Ідея документального театру, що межує із психодрамою і сучасною соціяльною критикою, завжди була основною для Ґеорґа. Народжений у Німеччині, наприкінці 1990-х він переїхав до Росії. Завершивши навчання у московській Академії театрального мистецтва, він став співзасновником експериментального «Театру.doc». Його постановки спиралися на реальні свідчення ув’язнених, міґрантів та заручників, які вижили після терористичної атаки «Норд-Ост» у Москві 2002 року. Пізніше Ґеорґ також заснував власний Театр ім. Йозефа Бойса і запустив проєкт інтерактивної драми «Демократія.doc», маючи на меті рефлексувати над ставленням росіян до концепту демократії. Усі три проєкти стали успішними, але 2012 року Ґеорґ вирішив виїхати з Росії. Він відчував, що «дух часу» рухається не в тому напрямку; він більше не мав комфортної для роботи атмосфери. Наступні два роки він провів у Болгарії. Раптом розпочався Майдан, після якого відбулися анексія Криму і збройний конфлікт на сході України. Восени 2014 року у відповідь на запрошення української сценаристки Наталі Ворожбит Ґеорґ волонтерив у школі в Миколаївці – передмісті Слов’янська, який того літа був тяжко вражений війною. Пізніше це місце стало тлом для одного з найвизначніших для цього реґіону витворів політичного мистецтва – п’єси «Моя Миколаївка» і супутнього документального фільму «Школа № 3». Цей досвід підвів Ґеорґа та Наталю до створення Театру переселенця.

Із «Діти і солдати». Фото: Любов Дуракова.

Включення слова «переселенець» до назви театру – дуже промовисте, адже воно обіймає значення, значно ширше лише за біженця з Донбасу і Криму. Воно резонує із відчуттям відчуження. «Воно також стосується загальної ситуації на сході України – ситуації втрати свого місця у світі. Як на мене, люди, які живуть неподалік лінії фронту, – це переселені люди, бо вони вже не усвідомлюють, де саме живуть. Військові – це також переселені війною: вони не вдома», – пояснює Ґеорґ.

Найпам’ятнішою постановкою першого сезону була та, в якій люди розповідали особисті історії про травму війни, як-от Алік Сардарян і Аліса Коваленко. На другому році, у зростаючому темпі, театр розширює власні ініціятиви. До кінця 2016 року команда представила амбітний проєкт, який виходить за рамки видовища: більше жодних граничних постановок – їхня робота долучається до справжнього руху за об’єднання. Під назвою «Діти і солдати» він обійняв три прифронтові міста: Попасну, Щастя та Миколаївку. Взаємини між місцевими і військовими Збройних сил України – напружені і підважені взаємною підозріливістю. Військові вбачають у місцевих проросійсько налаштованих осіб і підозрюють їх у таємній підтримці ворога; місцеві, зі свого боку, дивляться на військових як на грабіжників і вбивць. Кожна позиція має свої резони. Солі на рану додає те, що вони спілкуються різними мовами – російською та українською.

Ідея була проста. Створити спільні простори у місцевих старших школах: «Театр переселенця» на одній платформі поряд садить військових і підлітків. Через театральну імпровізацію діти і силовики діляться своїми страхами, ставленням одні до одних, відчуттями щодо війни і побутовими роздумами про життя загалом. Результати були вражаючі. «Навіть після того, як ми їдемо, зв’язок зазвичай підтримується. Військові приходять до шкіл, діти відвідують їх на блокпостах, вони ходять на пікніки і разом святкують свята», – розказує кураторка Анастасія Пугач. Ґеорґ Жено описує участь у таких проєктах, як, «мабуть, найсильніший емоційний досвід, який я тільки мав».

Із вистави «Продукт». Фото: Олександра Желєзньова

Театральні проєкти також дають надію та свіжий погляд для молоді у понурих прифронтових містах. Документальну стрічку Ґеорґа та його колежанки Єлизавети Сміт «Школа № 3», зняту в Миколаївці та засновану на історіях місцевих старшокласників, було відзначено першим Ґран-Прі на Берлінале у 2017 році. Багато персонажів фільму – підлітки, що ніколи не виїжджали за межі свого міста. Тепер вони побували в Берліні на церемонії нагородження. Завдяки їхньому дебютові чимало з них продовжили навчання в Києві. Деякі стали успішними акторами.

Відігравання справжніх воєнних травм у публічних постановках може прозвучати ризиковано для акторів-аматорів із «Театру переселенця». Це випробування для Олексія Карачинського – воєнного психолога для команди. Його мета – допомогти учасникам розкритися так, щоб це допомогло в процесі одужання, а не призвело до нового витка травми. Терапевтичний процес – це головна мета театру, і виступи органічно пов’язано з ним. «Це справжня драма, мабуть, найвражаючіший процес, який тільки можна побачити, – коли людина просто відкривається. Тут ми не актори. Ми – справжні люди зі справжніми історіями. Ось чому багато хто хоче побачити і обговорити наші постановки, бо несподівано це справжнє дійство, яке відбувається на сцені». – каже Ґеорґ Жено.

У звичайних театральних трупах акторів об’єднує професійний акторський вишкіл. Тут зв’язки глибші. Команду театру об’єднують радше спільний світогляд і цінності, ніж спільна театральна освіта. Від самих початків ініціятива Ґеорґа і Наталі привабила людей, які відчували, що травмоване українське суспільство потребує творчого підходу до рефлексії над тим, що відбулось. Алік Сардарян покинув навчання, аби стати активістом на Майдані, перш ніж став медиком на фронті. Він виглядає, як і будь-який київський гіпстер, але його погляд виказує ту зрілість, на яку зазвичай не здатні двадцятип’ятилітні. Він приєднався до Театру переселенця, аби дати раду із власним травматичним досвідом. Анастасія Пугач, молода оптимістично налаштована жінка з яскравим рудим волоссям, – телевізійна журналістка з Донецька, яка втекла від війни до Києва. Вона почала допомагати театрові з медійними та комунікаційними завданнями і так там і залишилася. Навіть Олександр Фоменко – один із небагатьох, хто має театральний вишкіл, – був у захваті. За два роки виступів ці троє молодих людей загорілися ідеєю творців театру і ввійшли в наступний сезон як нові куратори театру. Залишивши своє надбання в надійних руках талановитих і посвячених людей, Ґеорґ і Наталя повертаються до власних проєктів.

Із вистави «Водка, єбля, телевізор». Фото: Анастасія Мантач

Нова команда режисерів зіткнулася з низкою випробувань. Попри статус однієї з найкращих ініціятив українського культурного простору, театр не є самоокупним і не має власного приміщення. Постановки відбуваються на сценах театрів-партнерів, а репетиції тривають у скромному орендованому офісі в центрі Києва – усе це коштом ґрантів, пожертв, і учасники театру часто оплачують постановки із власних кишень. Постановку «Діти і солдати» підтримав Канадський фонд місцевих ініціятив, а подорож до Берліна школярів зі «Школи № 3» оплатила кравдфандинґова кампанія на фейсбуці. Усі члени команди функціонують у багатозадачний спосіб. «У нашій новій постановці п’єси Максима Курочкіна “Водка, єбля, телевізор” Олександр Фоменко грає головну роль; водночас він продюсує постановку. Також він всю ніч будує декорації, а наступного дня виходить на сцену», – розповідає Анастасія. Вона й сама бере участь у цій постановці, а водночас курує «Дітей і солдатів», а також займається зв’язками з громадськістю, рекламою та продажем квитків. Попри всі труднощі, вона оптимістично налаштована щодо майбутнього театру із його потенціялом до кравдфандиґової діяльности, а також із живим діялогом із владою.

Утім, справжнє випробування для театру полягає не в фінансовому питанні. У суспільстві, поляризованому нетерпимістю і враженому відчутним браком толерантности в часи війни, бути творчим медіятором – завдання не з простих. Театр переселенця береться за контроверсійні питання, не зачіпаючи при цьому аґресивних чи націоналістичних триґерів навіть у любовних історіях. Одна з персонажок «Школи № 3» – подібна до анімешної героїні дівчина-підліток із прифронтового міста – закохана у сепаратистського бойовика і плете йому браслет у кольорах російського прапора. Зазвичай такі публічні висловлювання є табуйованими в Україні. Але це зворушливе свідчення у своїй гуманності перевершує націоналістичну обмеженість. На прем’єрі стрічки на Одеському міжнародному кінофестивалі авдиторія сприйняла цю історію без нарікання, означивши цим визначний крок до об’єднання.

Ґеорґ Жено з колеґами. Фото: Олександра Желєзньова

У новому проєкті «Class Act: Схід-Захід» діти з проблемних реґіонів на сході та півдні України збираються разом у творчі об’єднання, аби написати постановки для професійних акторів. «Діти кажуть лише те, що мають на увазі. Ми можемо погоджуватися чи не погоджуватися з їхніми позиціями, але це їхня платформа, – пояснює Анастасія. – Коли ми обирали учасників для “Class Act” у місті Щастя, то просили дітей у місцевій школі написати есей. Один хлопець написав, що він “ненавидить Україну”. Ми вирішили, що він точно має взяти участь у проєкті. Ми привезли його до Києва, і він там просто розцвів. Разом із хлопцем з Рівненської области він написав п’єсу українською і був дуже нею задоволений».

Ґеорґ Жено стверджує, що люди прагнуть відмовитися від аґресії, якщо їм запропонувати здоровіші альтернативи. «Наш проєкт не про аґресію – він про зв’язок, – говорить він. – Зв’язок між людьми і зв’язок із самим собою. Зв’язок ускладнюється війною, і ми намагаємося створити простір для нього».

Про автора
Переклад: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.