Геополітика проти демократії: демократизація України і владні амбіції Росії

Червень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1055 переглядів

На початку жовтня 2017 року Віґаудас Ушацкас, голова Представництва ЕС в Росії, у свої останні робочі дні на цій посаді опублікував вибуховий есей у «The Guardian», де висловлював своє песимістичне бачення взаємин ЕС з Росією1.

В осерді цього конфлікту лежать критично відмінні візії майбутнього України та Грузії, а також їхнього права обирати власних союзників. Цей конфлікт також стосується головних европейських цінностей.

Шлях Росії до Европи, зауважує Ушацкас, пролягає через Київ, а «не через керовану демократію». Війна в Україні точиться не лише довкола статусу Криму й Донбасу. Вона точиться довкола суперечливих бачень Европи, і демократія є наріжним каменем цього конфлікту. Як демократія дійшла до того, щоб частіше живити конфлікти, а не мир? Відповідь на це запитання має важливе значення для розуміння коренів війни та можливостей миру між Росією і Україною, а також для порозуміння Росії із Заходом. Поки багато хто звинувачує у теперішніх конфліктах рішення, ухвалені від середини 1990-х років, — рішення НАТО про прийняття нових країн-членів або відхід Росії від демократії, — справжніми витоками конфлікту стали питання, залишені без вирішення ще від часів кінця «холодної війни».

Напруга між візіями Заходу та Росії щодо нового порядку в Европі існувала від найперших днів епохи після «холодної війни». Захід зосереджувався на поширенні демократії, логічним наслідком чого було розширення ЕС та НАТО. Росія ж наполягала на збереженні своєї ролі як великої потуги та реґіонального гегемона. Полем битви стала Україна через свою першочергову значущість для Росії. Але Захід не міг здати Україну Росії, не зрадивши своїх зобов’язань щодо демократії та свободи вибору. Інакше кажучи, демократія почала змішуватися з геополітикою, і Помаранчева революція зробила це очевидним. «Кольорові революції» як інструмент поширення демократії становили загрозу не лише визначеній сфері інтересів Росії, а й її власній політичній моделі, і путінському режимові зокрема. Коли Віктора Януковича вдруге було відсторонено внаслідок вуличних протестів, Росія вирішила розіграти несприятливу ситуацію собі на користь, захопивши ті території, які змогла.

1

У травні 1989 року президент Сполучених Штатів Джордж Буш у промові в Майнці (Західна Німеччина) проговорив своє бачення европейської безпеки. Берлінський мур упаде лише за декілька місяців, але «нове мислення» Ґорбачова вже обіцяло настання нової епохи. Буш зосередився не на безпеці, а на свободі:

Шлях свободи веде до більшої домівки — домівки, де стрічаються Захід зі Сходом, демократичної домівки, співдружности вільних народів.

Ця мова, а особливо фраза «співдружність вільних народів», не взялася нізвідки. Вона поєднувала вілсонівську традицію американської зовнішньої політики, яка наголошувала витворення «безпечного для демократії» світу, з чимраз популярнішими академічними дослідженнями міжнародної політики, відомими як «теорія демократичного миру», які проголошували, що війна між демократіями неможлива. Таке зосередження на свободі відкидало жорсткий політичний реалізм, який панував у політиці США протягом «холодної війни», і саме воно відтоді визначало політику США і ЕС. Реалісти давно стверджували, що характер місцевих режимів не був визначальним для міжнародної безпеки, яка базувалася на національних інтересах і силі. Втім, ставало зрозуміло, що навіть якщо демократія не є прямим шляхом до миру, вона не є геть незначущою. Ушацкас зазначив, що це стало центральною точкою незгоди між Росією і Заходом. Не демократія спричинила війну в Україні, а те, що ми могли би назвати «геополітизацією...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.