Навіґація за темамиЯк користуватись

Уперше я зустрів Івана Лисяка-Рудницького 1977 року, але знав про нього принаймні від 1970 року. Двоє людей звернули мою увагу на його статті. Першим був друг моєї молодости і ментор, Роман Сольчаник. Він відкрив мені часопис «Сучасність» і вказав на одного автора (ним був Іван Лисяк-Рудницький), чиї есеї час від часу з’являлися у виданні. Ми обоє вважали, що це були першокласні тексти, і навіть тепер пам’ятаю, з яким захопленням я отримав його першу збірку есеїв, яку надрукувало те ж видавництво, що випускало «Сучасність». Щоправда, деякі з уміщених у збірці есеїв я вже читав раніше, бо це були передруки з часопису. Хоч би скільки Іван Лисяк-Рудницький написав, мені завжди хотілося прочитати іще щось від нього: його тексти мали талант збуджувати інтелектуальну жагу.
Василь Лісовий прийшов до Інституту філософії Академії наук із філософського факультету Київського університету. Тут уже пройшли аспірантуру і працювали його університетські колеґи, яскраві й обдаровані Анатолій Артюх, Сергій Васильєв, Федір Канак, тут завдяки тодішньому директорові Павлу Васильовичу Копніну панувала атмосфера відкритости й демократизму. Тоді у нас був звичай ініціяції, протилежний до солдатської «дідівщини»: ми, «старики», вели новачків обідати, «виставлялися», розповідали їм про інститут і переходили на «ти». Василь проходив аспірантуру в університеті, після університету став працювати у нас у відділі логіки і ввійшов до нашого колективу. Він нелегко сходився з людьми, його дещо бентежила панібратськість стосунків, але близькість світоглядів і щирість ентузіязму ...

Сторінки32