Навіґація за темамиЯк користуватись

Постать Володимира Винниченка (1880–1951), відомого письменника і політика, здається особливо цікавою, щоб говорити про різні моделі поведінки в час революції та про амбівалентність Української національної революції загалом. Саме Винниченко — заступник голови Центральної Ради, член Малої Ради, голова Генерального Секретаріяту, голова Директорії УHP — засвідчив глибинні опозиції цієї революції, соціяльні, національні, психологічні та моральні. Як талановитий письменник він зафіксував, з одного боку, відмінності інтересів різних груп, осіб і партій, які брали участь у цій революції. А з другого боку, він залишив чимало документів особистого характеру, прописавши у щоденникових записах і художніх творах внутрішню біографію лідера національної революції.
Спираючись на ідеї переважно західноевропейського між- і повоєнного інтелектуального правого екстремізму, не останньою чергою – німецької «консервативної революції» Ваймарських часів, Дуґін мріє здійснити на постсовєтському просторі специфічно російську фашистську революцію та створити нову фашистську, цього разу «евразійську», людину. Собі у цьому процесі він відводить роль не публічного політика, а радше такого собі сірого кардинала, який хай і не керує державою особисто, проте скеровує мислення еліт – тобто займається не політикою, а метаполітикою. За цією схемою, Дуґін як теоретик ґенерує ідеї, що їх політичні лідери та політтехнологи відтак свідомо чи несвідомо втілюють у життя. Стратегію цю зіперто на відомій теорії італійського мислителя-неомарксиста міжвоєнної доби Антоніо Ґрамші.