Навіґація за темамиЯк користуватись

Цього року сповнюється 120 років від дня народження Олександра Довженка. Досить миттєвої паузи, яку читачева підсвідомість послужливо продовжить словами: «геніяльного режисера», «винахідника поетичного кіна», «гордости української культури», «втілення національного духу», «одного з найвидатніших творців кінематографа» тощо. Наважуся стверджувати, що така пам’ять є досконалою формою забуття. Бо вона створює ім’я, яке всі знають, але ніхто не цікавиться, до якого зручно бути байдужим. Прикро. Справжній митець, яким був Довженко, на це не заслуговує. Хотілося б відновити живий зв’язок — бодай тоненьку ниточку —людини роздраєного, непевного, перевантаженого безглуздям та симуляціями ХХІ століття з трагічною постаттю століття минулого.
Грізні слова «ультиматум», «совєтська загроза», «контрреволюція» заповзали з різних боків у нашу свідомість. І ми відчували: це саме ті слова, які роблять наших батьків напруженими і змушують їх замовкнути чи змінити тему при кожному нашому наближенні. Вони були совєтськими громадянами, а ми – їхніми совєтськими дітьми, і вони явно не хотіли, щоб ми чули їхні політичні розмови. Але ми відчували: щось недобре діється у Чехословаччині й навкруги, щось, ладне кожної миті закінчитися війною, хоч якою немислимою вона виглядала під погідним небом серед райських літніх канікул. І коли совєтські війська таки вторглися до Чехословаччини, ми побачили наших батьків цілком пригніченими – так, немовби вони самі були чехами і словаками, і їхній уряд виявився скинутим, а країна знов окупована чужинцями.