Навіґація за темамиЯк користуватись

Уперше я зустрів Івана Лисяка-Рудницького 1977 року, але знав про нього принаймні від 1970 року. Двоє людей звернули мою увагу на його статті. Першим був друг моєї молодости і ментор, Роман Сольчаник. Він відкрив мені часопис «Сучасність» і вказав на одного автора (ним був Іван Лисяк-Рудницький), чиї есеї час від часу з’являлися у виданні. Ми обоє вважали, що це були першокласні тексти, і навіть тепер пам’ятаю, з яким захопленням я отримав його першу збірку есеїв, яку надрукувало те ж видавництво, що випускало «Сучасність». Щоправда, деякі з уміщених у збірці есеїв я вже читав раніше, бо це були передруки з часопису. Хоч би скільки Іван Лисяк-Рудницький написав, мені завжди хотілося прочитати іще щось від нього: його тексти мали талант збуджувати інтелектуальну жагу.
В Україні точиться боротьба за колективну пам’ять, поважне місце в якій посідає пам’ять про Другу світову війну. Було би спрощенням говорити про боротьбу «історичної правди» проти радянських фальсифікацій історії, адже, в ґрунті речі, змагаються два міти: радянський міт «Великої Вітчизняної війни» й український національний міт «боротьби за волю та незалежність» на чолі з ОУН-УПА. Пам’ять про війну є лише одним із полів битви двох історичних мітологій: української національно-державницької в консервативній, ліберальній та інтеґрально-націоналістичній версіях – і проросійської з відмінами радянською, слов’янсько-православною й евразійською, що часом утворюють між собою дивовижні комбінації, коли, приміром, комуністи стають завзятими апологетами канонічного православ’я.