Навіґація за темамиЯк користуватись

Уперше я зустрів Івана Лисяка-Рудницького 1977 року, але знав про нього принаймні від 1970 року. Двоє людей звернули мою увагу на його статті. Першим був друг моєї молодости і ментор, Роман Сольчаник. Він відкрив мені часопис «Сучасність» і вказав на одного автора (ним був Іван Лисяк-Рудницький), чиї есеї час від часу з’являлися у виданні. Ми обоє вважали, що це були першокласні тексти, і навіть тепер пам’ятаю, з яким захопленням я отримав його першу збірку есеїв, яку надрукувало те ж видавництво, що випускало «Сучасність». Щоправда, деякі з уміщених у збірці есеїв я вже читав раніше, бо це були передруки з часопису. Хоч би скільки Іван Лисяк-Рудницький написав, мені завжди хотілося прочитати іще щось від нього: його тексти мали талант збуджувати інтелектуальну жагу.
Спогади охоплюють період від початку Другої світової війни до еміґрації в США. Філіс Стерлінґ Якобс записала їх на авдіокасету й розшифрувала у 1984 році, коли на Заході активізувалися дискусії про Голокост. У 1960–1970-х роках мешканці Західної Европи та Північної Америки асоціювали геноцид євреїв та інші злочини націонал-соціялізму передовсім із концтаборами, що їх визволили англо-американці в квітні–травні 1945 року. Від кінця 1970-х цей акцент змінився. А після того, як 1985 року вийшов багатосерійний фільм «Шоа», синонімом слова «Голокост» став «Авшвіц». «Я не хочу розповідати тобі це, – звертається Сімон Стерлінґ до дочки напочатку. – Я не хочу робити тобі боляче». Але все-таки розказує: бо треба, щоб у США та інших країнах світу знали й спробували збагнути ці криваві злочини.