Навіґація за темамиЯк користуватись

Напруга між візіями Заходу та Росії щодо нового порядку в Европі існувала від найперших днів епохи після «холодної війни». Захід зосереджувався на поширенні демократії, логічним наслідком чого було розширення ЕС та НАТО. Росія ж наполягала на збереженні своєї ролі як великої потуги та реґіонального гегемона. Полем битви стала Україна через свою першочергову значущість для Росії. Але Захід не міг здати Україну Росії, не зрадивши своїх зобов’язань щодо демократії та свободи вибору. Інакше кажучи, демократія почала змішуватися з геополітикою, і Помаранчева революція зробила це очевидним. «Кольорові революції» як інструмент поширення демократії становили загрозу не лише визначеній сфері інтересів Росії, а й її власній політичній моделі, і путінському режимові зокрема.
Френк Капра казав: «Кіно – це хвороба». Я підчепив цю хворобу дуже рано. Я відчував її щоразу, як наближався до каси – з мамою, батьком чи братом. Ти заходиш у двері, ступаєш на товстий килим, проминаєш стійку з попкорном, що неймовірно пахне, – потім рушаєш до білетера. А далі в деяких старих кінотеатрах були ще одні двері з невеликими віконцями, й ти краєм ока бачиш, що там, на екрані, діється щось дивовижне, щось незвичайне. І коли ми входили, для мене це було наче потрапляння в сакральний простір, у якесь святе місце, де світ довкола мене, здавалося, поставав пересотвореним і зіграним. Що такого було в кінематографі? Чим він був такий особливий? Думаю, за всі ці роки я знайшов для себе декілька часткових відповідей на це запитання. Насамперед, це – світло.