Навіґація за темамиЯк користуватись

Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Однією з багатьох прогалин україністики, що їх наочно продемонстрували надзвичайні події минулого року, є неадекватне концептуальне й аналітичне ставлення до сучасного українського націоналізму. Моє припущення полягає в тому, що нові теми, гасла, символи й моделі поведінки, в яких виявляється сучасний український націоналізм, виникли з політичної активности в Києві та інших великих містах, а потім поширилися на більші маси людей, на яких вплинули дискурси груп активістів і ті інституції, в яких вони діяли. Це поширення, якому дуже посприяли масові протести й російська аґресія, демонструє вплив ідеологій і дій невеликих груп на настрої та ідентичності широких мас, а отже, виявляє міцний зв’язок між двома рівнями націоналізму.
Постколоніяльні студії в Україні є тим лакмусовим папірцем, який дає змогу скласти доволі чітке враження про стан і сучасного українського гуманітарного знання, і сучасної української національної ідентичности. З одного боку, занедбаність і позірна незапотребованість постколоніяльної теорії в Україні може видатися якимось прикрим парадоксом, якщо взяти до уваги багатосотлітнє підлегле становище України, що робить її майже ідеальним об’єктом для постколоніяльних студій. Із другого боку, така занедбаність свідчить про досі живі та глибоко зачаєні комплекси підлеглої нації, які, всупереч усім історичним реаліям, рішуче, хоча й зовсім ірраціонально, змушують відкидати саму можливість означення минулого статусу України як колонії.