Навіґація за темамиЯк користуватись

Фраза «українська криза», яку найчастіше вживають на позначення сучасного конфлікту в Східній Европі, вводить у подвійну оману. Вона не лише відволікає від головного підбурювача і рушійної сили ескалації конфліктів у Криму та на Східній Україні, тобто Кремля, але й може спричинити хибне враження про «українську кризу» як суто місцеву й тимчасову проблему. «Українська криза» матиме різні наслідки для міжнародних відносин поза межами Східної Европи. У зв’язку з тим, що Будапештський меморандум про ґарантії безпеки 1994 року щодо України знецінився, ця криза підриває всесвітні зусилля, спрямовані проти поширення зброї масового знищення. Вона здійснює дедалі помітніший неґативний вплив на економіку Росії та її становище у світі.
Їм двадцять, сорок, шістдесят. Вони — жінки, і вони — чоловіки. У цьому злиплому «ми» є плач за справедливістю, за нездійсненим, за неможливістю жити так. І з незнання є плач: як це — жити? Як це — бути? Як це — собою? Їм потрібен головний. Вождь чи лідер — несуттєво. СССР — їхня країна «золотої доби». Захід не знав такого гострого бажання іти «назад». Останню картинку «назад» намалював Гесіод, і з часом її почали сприймати як казку. А казки жорстокі. Вони є оберегами для голів, які намагаються вивернути заради минулого свої кволі шиї. Минуле небезпечне, дорогі малята. У минулому гірше, ніж у сьогоденні. І хай навіть у вас було би Кресало, не факт, що ви перемогли б. СССР — вічна казка. Приманка. Пастка. Придумана країна голосом сирени кличе повернутися і заснути. Померти.
Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Русофільство, необізнаність і антиамериканізм пояснюють, чому деякі закордонні ліві та ліберали застосовують до України подвійні стандарти; ніби українці були не гідними самовизначення, як будь-який інший колонізований народ. Автори «Точки спалаху» засуджують українську незалежність і її новий капіталістичний уряд – але не путінський імперіялістичний неоліберально-капіталістичний уряд – як «фашистську хунту» і не вважають неоліберально-капіталістичний російський уряд за імперіялістичний. Нездатні заперечити, що путінський уряд є капіталістичним, вони мовчазно приписують йому «проґресивну» роль, бо він антиамериканський і використав трохи доходів від нафти і газу для фінансування соціяльних програм.
Знищені у полум’ї Евромайдану партії ще не скоро постануть і почнуть конкурувати з олігархічними групами. Списки, що привели до Ради випадкових попутників, підмінили інституційну логіку партійного розвитку України і посилили залежність депутатів від лідерів парламентських списків. Визначальною рисою парламентської кампанії 2014 року була повна відсутність суперечки між основними політичними партіями і водночас яскрава медійна олігархічна війна. Партії не ризикували серйозно суперечити одна одній, розраховуючи на голоси тих самих виборців. Олігархи вийшли з інформаційної тіні і почали залучати у своє протистояння масове суспільство. Водночас кредит довіри між виборцями та новим відверто олігархічним політичним режимом надзвичайно крихкий.
Свобода слова і свобода інформації є священними для західної культури. Вони є основою ідеї глобалізації, що ґрунтується на ліберальній демократії. Чим більше свободи інформації, тим ширша громадська дискусія і тим краще для всезагального блага. Але що, як один із гравців використовує свободу інформації, аби спотворити її засадничі принципи? Для того, щоб унеможливити будь-які дискусії і нівелювати критичне мислення? Не для того, щоб інформувати чи переконувати людей, а для того, щоб перетворити інформацію на зброю? Цитуючи російського медія-аналітика Васілія Ґатова: «Якщо ХХ століття ознаменувалося боротьбою за свободу інформації та з цензурою, то ХХІ століття характеризуватиме зловживання недоброзичливих діячів, держав чи корпорацій правом на свободу інформації».
Спираючись на ідеї переважно західноевропейського між- і повоєнного інтелектуального правого екстремізму, не останньою чергою – німецької «консервативної революції» Ваймарських часів, Дуґін мріє здійснити на постсовєтському просторі специфічно російську фашистську революцію та створити нову фашистську, цього разу «евразійську», людину. Собі у цьому процесі він відводить роль не публічного політика, а радше такого собі сірого кардинала, який хай і не керує державою особисто, проте скеровує мислення еліт – тобто займається не політикою, а метаполітикою. За цією схемою, Дуґін як теоретик ґенерує ідеї, що їх політичні лідери та політтехнологи відтак свідомо чи несвідомо втілюють у життя. Стратегію цю зіперто на відомій теорії італійського мислителя-неомарксиста міжвоєнної доби Антоніо Ґрамші.

Сторінки5