Навіґація за темамиЯк користуватись

До «Критики» у нас не було трибуни, яка уможливлювала би солідну інтелектуальну дискусію. Те, що «Критика» і сьогодні наголошує: потребу критичного мислення, переосмислення, — то вона якраз реалізувалася. Видань такого штибу не було і, на жаль, досі немає (сумно, але це факт). Великою таємницею є те, як в Україні пробитися до читача. Яка повинна бути ринкова модель? Це мене непокоїло ще до створення «Критики» і було однією з причин, чому я довго відмовлявся від цієї ідеї. Українське суспільство занадто атомізоване, і навіть якщо є достатня кількість читачів, які потребують такого видання, то вони занадто розсіяні, країна величезна. У нас освічених споживачів української літератури не менше, ніж у Словенії, Словаччині чи Естонії споживачів їхніх літератур...
Кажуть, що світ науковців, письменників, митців еґоцентричний зі своєї природи. Більшість із них психологічно ніколи не виростає з підліткового віку. Кожна чи кожен потерпає від добре прихованих комплексів, кожна чи кожен ревниво позирає, чи його колеґа не обійшов його за кількістю ґуґлівських покликів, позитивних рецензій тощо. Вони прагнуть слави та визнання своїх неповторних і безцінних ego, хоча публічно у цьому ніколи не признаються. Навпаки: публічно кожен удає скромника. Але це є теж частиною еґо-гри! Добре це знаю, бо сам такий. Із тою різницею, що, згадуючи подібні моменти у своїй біографії, дедалі частіше відчуваю сором і ніяковість. Надіюся, що ці почуття приходять із віком, як і мудрість. І що мій молодий колеґа теж колись помудрішає.