Навіґація за темамиЯк користуватись

Цього року сповнюється 120 років від дня народження Олександра Довженка. Досить миттєвої паузи, яку читачева підсвідомість послужливо продовжить словами: «геніяльного режисера», «винахідника поетичного кіна», «гордости української культури», «втілення національного духу», «одного з найвидатніших творців кінематографа» тощо. Наважуся стверджувати, що така пам’ять є досконалою формою забуття. Бо вона створює ім’я, яке всі знають, але ніхто не цікавиться, до якого зручно бути байдужим. Прикро. Справжній митець, яким був Довженко, на це не заслуговує. Хотілося б відновити живий зв’язок — бодай тоненьку ниточку —людини роздраєного, непевного, перевантаженого безглуздям та симуляціями ХХІ століття з трагічною постаттю століття минулого.
Українці програли всі баталії й у підсумку залишилися єдиною східноевропейською нацією, котрій Антанта, хоч і задекларувавши формально принципи Вудра Вілсона, права на самовизначення однак не надала. Гіркота поразки й зумовлене нею приниження спричиняють відчутний ресентимент у книжці Василя Кучабського. Коли почалася світова війна, Василь Кучабський був 19-літнім студентом Львівського університету. Він пройшов її майже всю у формі українського січового стрільця. Потрапив у російський полон, провів у ньому понад рік і втік у грудні 1917-го. На початку 1918-го разом з іншими січовими стрільцями захищав Київ від більшовиків. У 1919-му як дипломат Західноукраїнської Народної Республіки перебував у Швеції. 1922-го еміґрував до Німеччини, завершив там університетську освіту, здобув докторат...