Навіґація за темамиЯк користуватись

До «Критики» у нас не було трибуни, яка уможливлювала би солідну інтелектуальну дискусію. Те, що «Критика» і сьогодні наголошує: потребу критичного мислення, переосмислення, — то вона якраз реалізувалася. Видань такого штибу не було і, на жаль, досі немає (сумно, але це факт). Великою таємницею є те, як в Україні пробитися до читача. Яка повинна бути ринкова модель? Це мене непокоїло ще до створення «Критики» і було однією з причин, чому я довго відмовлявся від цієї ідеї. Українське суспільство занадто атомізоване, і навіть якщо є достатня кількість читачів, які потребують такого видання, то вони занадто розсіяні, країна величезна. У нас освічених споживачів української літератури не менше, ніж у Словенії, Словаччині чи Естонії споживачів їхніх літератур...
Схоже, що стрімкий розвиток транс¬портних засобів і комунікаційних мереж, істотно полегшивши постійне спілкування й обмін інформацією між науковцями найвіддалсніших країн, не скасував, одначе, тієї ролі, яку відігравали в цьому міжнародні наукові конгреси. Крім усього іншого, вони допомагають оцінити стан галузі: п’ятирічний період між ними вважається достатнім, щоб помітити й зафіксувати певні тематичні та поколіннєві зміни. Українській діаспорі такі зустрічі істориків, славістів, совєтологів тривалий час давали привід нагадати світові про Україну та українські студії. Часто всупереч бажанню совєтських делегацій: сутичка між Іва¬ном Лисяком-Рудницьким і совєтськими учасниками Віденського історичного конгресу (1965) чи спро¬би Івана Білодіда за потурання Романа Якобсона запобігти...