Навіґація за темамиЯк користуватись

Вивчення історії української культури завжди буде неповним і викривленим, якщо поза увагою дослідника залишатимуться питання цензури — і царської, і совєтської. Кубометри документів до цієї теми зберігаються в архівних сховищах Петербурга, Москви, Києва, і до них здебільшого ще не торкалася рука дослідника. «Найрозкрученіша» в науковому плані постать — Шевченко — при ближчому зануренні в конкретику, як з’ясовується, ще має чимало дослідницьких «білих» плям. Серед них і питання цензури, попри те, що такий авторитетний науковець минулого, як Василь Бородін, доклав значних зусиль до з’ясування обставин цензурування та проходження творів поета через цензурне відомство. Ще досі історія видання та поширення шевченківської літератури має чимало істотних дослідницьких лакун.
«Уліс» і «Доктор Живаґо» належать до однієї швидкоплинної епохи, коли книжка могла зазнати переслідувань через те, що загрожувала буржуазним ідеалам або, навпаки, прославляла їх. Та епоха закінчилася у 1980-х роках. Гласність уможливила те, що хрущовська відлига лише пообіцяла. Російські читачі змогли прочитати Пастернакову книжку лише 1988 року, коли уривки з роману почали виходити в літературному журналі «Новый мир». Наступного року газета «Известия» почала друкувати частинами російський переклад «Уліса», який в Англії та Америці можна було законно придбати від середини 1930-х років. Аж раптом у лютому 1989 року іранський аятола Хомейні засудив Салмана Рушді до смертної кари за образу Аллаха в «Сатанинських віршах», розв’язавши чергову цензурну «битву».
Продюсери та журналісти, автори цих передач, у приватному житті всі ліберали, відпочивали в Тоскані й мали цілком европейські смаки. Коли я запитував, як їм удається погоджувати фахове й особисте життя, вони дивилися на мене як на дурника і відказували: «За останні двадцять років ми пережили комунізм, у який ніколи не вірили, демократію, дефолти й мафіозну державу та олігархію, розуміючи, що все це ілюзії, що це все піяр». Вираз «це все піяр» став улюбленою фразою нової Росії, мої московські колеґи були сповнені відчуття своєї водночас цинічности й просвітлености, у якомусь сенсі «поза вірою». Дисидентів совєтської доби, борців із комунізмом, вони вважали за наївних мрійників, а мої західні вподобання, прихильність до туманних понять на кшталт «прав людини» та «свободи», відкидали...