Навіґація за темамиЯк користуватись

Аби зрозуміти становище українських земель у контексті західноевропейської політики початку ХХ століття, варто звернутися до праці «Рік 1918. Київ» Дмитра Донцова — фігури, безумовно, значущої для України. Особливість книжки полягає в тому, що вона не є суто мемуарним джерелом, позаяк це не спогади, а передовсім щоденникові нотатки, нерідко писані, як зазначає автор, «уночі, похапцем, що зумовив тодішній скажений темп життя». А темп справді був прискорений, пов’язаний із державотворчими процесами та складними міждержавними відносинами: проголошенням незалежности, війною із РСФРР, перебуванням консула США Дуґласа Дженкінса в Києві (грудень 1917–1918), визнанням незалежности України з боку Франції (21.12.1917–03.01.1918), визнанням України з боку Великої Британії (23.12.1917–5.01.1918)...
Перша світова війна вперше поставила на порядок денний українське питання як питання політичне. А наприкінці війни на короткий час навіть постала власна українська держава. Ще чотири роки перед тим ніхто в Европі не міг би про таке й подумати. На час липневої кризи 1914 року та на початку війни Україна не була ні політичним гравцем, ані політичним суб’єктом, — навіть назву «Україна» в Европі переважно не знали. Більша частина українського населення мешкала в південно-західних реґіонах Російської імперії та в північно-східних областях цислейтанської Австро-Угорщини, Східної Галичини та Буковини — себто на заселених прикордонних територіях двох різних державних утворень. У Росії та між росіянами українців зазвичай називали малоросами, а в Габсбурзькій монархії — русинами.