Навіґація за темамиЯк користуватись

За дев’яності роки історичні романи, написані на вітчизняному матеріялі, посіли одне з найчільніших місць на книжкових полицях, у кіосках і на розкладках великих міст Росії, в колі масового читва росіян. Певна частина цього літературного масиву склалася з дореволюційної історичної романістики й еміґрантської словесности минулих років, перевиданої, а частіше — вперше опублікованої в СССР у період «гласности» і пізніше (крім не раз публікованих у совєтські часи Міхаіла Заґоскіна, Івана Лажечнікова, Ґріґорія Данілєвського, це дореволюційні романи Даніїла Мордовцева, Ніколая Ґейнце, еміґрантська проза Марка Алданова, Петра Краснова, Івана Лукаша та інших. Інша частина - досить постійні у той же період перевидання вже власне совєтської історичної прози 1920-1970-х років, про які йтиметься далі
Френк Капра казав: «Кіно – це хвороба». Я підчепив цю хворобу дуже рано. Я відчував її щоразу, як наближався до каси – з мамою, батьком чи братом. Ти заходиш у двері, ступаєш на товстий килим, проминаєш стійку з попкорном, що неймовірно пахне, – потім рушаєш до білетера. А далі в деяких старих кінотеатрах були ще одні двері з невеликими віконцями, й ти краєм ока бачиш, що там, на екрані, діється щось дивовижне, щось незвичайне. І коли ми входили, для мене це було наче потрапляння в сакральний простір, у якесь святе місце, де світ довкола мене, здавалося, поставав пересотвореним і зіграним. Що такого було в кінематографі? Чим він був такий особливий? Думаю, за всі ці роки я знайшов для себе декілька часткових відповідей на це запитання. Насамперед, це – світло.