Навіґація за темамиЯк користуватись

Пригадую, свого часу мені було важливо знайти есей Сьюзен Зонтаґ «Естетика мовчання», однак коли врешті поталанило дістати книжку з так довго й наполегливо шуканим твором – ось воно: «багатство» наших бібліотек! – і коли текст уже став «моїм», себто прочитаним, була дещо розчарована. Есей попервах видався мені доволі розхристаним, суперечливим і непереконливим, хоча цілком імовірно, що таке сприйняття було зумовлено надто тривалим очікуванням зустрічі з ним, і стверджувати, що праця була кепською, не беруся. Поділившися враженнями від читання з колеґами-філологами, я почула не менш здивоване запитання однієї зі співрозмовниць: «Але ж це есеїстика! Чого ти від неї чекала? Науковости? Не кажи, що збираєшся покликатися на цей текст у своїх наукових студіях!»
Після дідового похорону я заува­жив, як різні люди приходять до мене й поміж іншим починають обе­режно питатися про якусь траву до куріння. Все нагадувало сюжети філь­мів про таємних наркоманів. Зви­чайно, я був переконаний, що дідо до трави, яку курять, не має ніякого сто­сунку, і переконував у цьому всіх розпитувачів. Старі сільські чоловіки йшли геть, не вірячи у мою щирість. Я пам’ятав, як дідо курив. У нього була проста, але дуже якісна люлька й гарна торбинка для тютюну. Він любив спинитися під час якоїсь ро­боти, спертися на сапу, лопату або косу чи граблі й пофайчити у затінку сливки або на зарослому шипшиною горбику — залежно від погоди. Саме під сливкою з ним стався найважчий напад астми, викликаної довгими днями, проведеними свого часу на бетонній підлозі карцера...