«Аналізуючи історію міжнародних відносин у сучасну добу, — писав Джордж Фрост Кенан 1995 року, — годі знайти дивнішу, вражаючішу і, на перший погляд, незрозумілішу подію, ніж несподіваний та повний розпад і зникнення з міжнародної сцени, передусім у 1987–1991 роках, потуги, знаної як Російська імперія, а потім Совєтський Союз». Кенана особливо вразила «надзвичайна раптовість, різкий швидкий кінець і не менш — відносна безкровність, із якою завершила існування велика совєтська імперія».

Література також повинна шукати нові форми. Адже минув час героїв, тепер кожна людина вважає себе героєм. Це повстання мас. Кожна людина має право на історію. Вже маленька людина вийшла на авансцену історії. І так народилася ця ідея. Щоб історію Червоної імперії розповіли ті, хто вбивав і вмирав, як вони це робили, в ім’я чого. Чому заради ідеї можна вбити людину? Це ж головна думка Червоної імперії, що людину можна вбити, оскільки у неї інша ідея в голові. Роздумуючи про все це, я шукала нову форму і виходила з того, що в кожній людині є своя історія.

Заснований на правилах підхід Східного партнерства ґрунтується на фундаментальному нерозумінні того, як функціонують постсовєтські суспільства. В основі ЕС лежить Веберове припущення, що раціональні й доброякісні бюрократії застосовують правила і що ці правила є кантіянськими — у тому сенсі, що вони універсальні і застосовуються неупереджено. Утім, у постсовєтських суспільствах «правила» є навмисно вибірковими. Закон навмисно непередбачуваний — це засіб покарати ворогів і винагородити друзів. Бюрократія — це синекура, спосіб стягувати ренту із беззахисної пастви. Коли урядові посади пропонуються з цінником, стає зрозуміло, що тут щось не так. Тож пропозиція ЕС запровадити «більше правил» у рамках Східного партнерства не матиме сенсу, якщо не змінити політику на місцях, політичну культуру.