Навіґація за темамиЯк користуватись

Заснований на правилах підхід Східного партнерства ґрунтується на фундаментальному нерозумінні того, як функціонують постсовєтські суспільства. В основі ЕС лежить Веберове припущення, що раціональні й доброякісні бюрократії застосовують правила і що ці правила є кантіянськими — у тому сенсі, що вони універсальні і застосовуються неупереджено. Утім, у постсовєтських суспільствах «правила» є навмисно вибірковими. Закон навмисно непередбачуваний — це засіб покарати ворогів і винагородити друзів. Бюрократія — це синекура, спосіб стягувати ренту із беззахисної пастви. Коли урядові посади пропонуються з цінником, стає зрозуміло, що тут щось не так. Тож пропозиція ЕС запровадити «більше правил» у рамках Східного партнерства не матиме сенсу, якщо не змінити політику на місцях, політичну культуру.
Фраза «українська криза», яку найчастіше вживають на позначення сучасного конфлікту в Східній Европі, вводить у подвійну оману. Вона не лише відволікає від головного підбурювача і рушійної сили ескалації конфліктів у Криму та на Східній Україні, тобто Кремля, але й може спричинити хибне враження про «українську кризу» як суто місцеву й тимчасову проблему. «Українська криза» матиме різні наслідки для міжнародних відносин поза межами Східної Европи. У зв’язку з тим, що Будапештський меморандум про ґарантії безпеки 1994 року щодо України знецінився, ця криза підриває всесвітні зусилля, спрямовані проти поширення зброї масового знищення. Вона здійснює дедалі помітніший неґативний вплив на економіку Росії та її становище у світі.
Русофільство, необізнаність і антиамериканізм пояснюють, чому деякі закордонні ліві та ліберали застосовують до України подвійні стандарти; ніби українці були не гідними самовизначення, як будь-який інший колонізований народ. Автори «Точки спалаху» засуджують українську незалежність і її новий капіталістичний уряд – але не путінський імперіялістичний неоліберально-капіталістичний уряд – як «фашистську хунту» і не вважають неоліберально-капіталістичний російський уряд за імперіялістичний. Нездатні заперечити, що путінський уряд є капіталістичним, вони мовчазно приписують йому «проґресивну» роль, бо він антиамериканський і використав трохи доходів від нафти і газу для фінансування соціяльних програм.
Знищені у полум’ї Евромайдану партії ще не скоро постануть і почнуть конкурувати з олігархічними групами. Списки, що привели до Ради випадкових попутників, підмінили інституційну логіку партійного розвитку України і посилили залежність депутатів від лідерів парламентських списків. Визначальною рисою парламентської кампанії 2014 року була повна відсутність суперечки між основними політичними партіями і водночас яскрава медійна олігархічна війна. Партії не ризикували серйозно суперечити одна одній, розраховуючи на голоси тих самих виборців. Олігархи вийшли з інформаційної тіні і почали залучати у своє протистояння масове суспільство. Водночас кредит довіри між виборцями та новим відверто олігархічним політичним режимом надзвичайно крихкий.
Свобода слова і свобода інформації є священними для західної культури. Вони є основою ідеї глобалізації, що ґрунтується на ліберальній демократії. Чим більше свободи інформації, тим ширша громадська дискусія і тим краще для всезагального блага. Але що, як один із гравців використовує свободу інформації, аби спотворити її засадничі принципи? Для того, щоб унеможливити будь-які дискусії і нівелювати критичне мислення? Не для того, щоб інформувати чи переконувати людей, а для того, щоб перетворити інформацію на зброю? Цитуючи російського медія-аналітика Васілія Ґатова: «Якщо ХХ століття ознаменувалося боротьбою за свободу інформації та з цензурою, то ХХІ століття характеризуватиме зловживання недоброзичливих діячів, держав чи корпорацій правом на свободу інформації».
Коли Владімір Путін не зміг досягти своїх цілей в Україні у політичний і економічний спосіб, він вдався до застосування сили, бо вирішив, що може це зробити. Він застосовуватиме силу, допоки, в його розумінні, результат буде вартий втрат. У цьому сенсі він не унікальний. Що міг би зробити Китай, якби його не оточувало кільце сильних держав, що їх підтримують США? Що зробила б Японія, якби вона була сильнішою і менш залежною від Сполучених Штатів у питаннях власної державної безпеки? Нам іще не випадало шукати відповіді на ці запитання, принаймні поки що, оскільки американська перевага й система альянсів, а також економічні, політичні й організаційні аспекти чинного світового ладу, які всі, зрештою, залежать від сили, тримають зачиненою цю скриньку Пандори.

Сторінки3