Навіґація за темамиЯк користуватись

Напруга між візіями Заходу та Росії щодо нового порядку в Европі існувала від найперших днів епохи після «холодної війни». Захід зосереджувався на поширенні демократії, логічним наслідком чого було розширення ЕС та НАТО. Росія ж наполягала на збереженні своєї ролі як великої потуги та реґіонального гегемона. Полем битви стала Україна через свою першочергову значущість для Росії. Але Захід не міг здати Україну Росії, не зрадивши своїх зобов’язань щодо демократії та свободи вибору. Інакше кажучи, демократія почала змішуватися з геополітикою, і Помаранчева революція зробила це очевидним. «Кольорові революції» як інструмент поширення демократії становили загрозу не лише визначеній сфері інтересів Росії, а й її власній політичній моделі, і путінському режимові зокрема.
Заснований на правилах підхід Східного партнерства ґрунтується на фундаментальному нерозумінні того, як функціонують постсовєтські суспільства. В основі ЕС лежить Веберове припущення, що раціональні й доброякісні бюрократії застосовують правила і що ці правила є кантіянськими — у тому сенсі, що вони універсальні і застосовуються неупереджено. Утім, у постсовєтських суспільствах «правила» є навмисно вибірковими. Закон навмисно непередбачуваний — це засіб покарати ворогів і винагородити друзів. Бюрократія — це синекура, спосіб стягувати ренту із беззахисної пастви. Коли урядові посади пропонуються з цінником, стає зрозуміло, що тут щось не так. Тож пропозиція ЕС запровадити «більше правил» у рамках Східного партнерства не матиме сенсу, якщо не змінити політику на місцях, політичну культуру.