Навіґація за темамиЯк користуватись

Нація — неоднозначне поняття. Воно може слугувати історичному поступу, а може бути небезпечним. З одного боку, воно консолідує людей і надихає їх на великі звитяги, а з другого — в ім’я нації було вчинено чи не найжахливіші злочини в історії людства. Щоправда, у ХХ сторіччі в цьому з поняттям нації доволі вдало конкурувало поняття соціяльно-політичного класу. Бенедикт Андерсон стверджує, що нації — це завжди вигадані спільноти. Втім, суспільна фантазія аж ніяк не безплідна. Часто-густо вона вельми продуктивна. Її витвори живуть сторіччями, збагачуючи людську культуру й залишаючи нам таємничі вказівки щодо нашого майбуття. Проте суспільна свідомість здатна і на жахливі вигадки. Яскравим прикладом такого монструозного фантазму є Російська імперія в усіх її реінкарнаціях...
Російська імперська уява створила собі українців як «малоросів» декілька століть тому — разом із привласненням української території та історії і перетворенням завдяки цьому середньовічної Московії на Російську імперію. Всупереч популярним уявленням про українців і росіян як про «кровно споріднені», історично та культурно близькі народи, їхні реальні контакти і взаємопізнання починаються допіру від XVIII століття — з поступового поглинання українських і білоруських («руських») земель Речі Посполитої, яке здійснювала новонароджена імперія. До середини XVII століття — часу так званого «возз’єднання» — українці посідали у свідомості московитів цілком марґінальне місце, що підтверджує, зокрема, і відносно невелика кількість згадок про них у російському фольклорі, зібраному й опублікованому...
Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Вивчення історії української культури завжди буде неповним і викривленим, якщо поза увагою дослідника залишатимуться питання цензури — і царської, і совєтської. Кубометри документів до цієї теми зберігаються в архівних сховищах Петербурга, Москви, Києва, і до них здебільшого ще не торкалася рука дослідника. «Найрозкрученіша» в науковому плані постать — Шевченко — при ближчому зануренні в конкретику, як з’ясовується, ще має чимало дослідницьких «білих» плям. Серед них і питання цензури, попри те, що такий авторитетний науковець минулого, як Василь Бородін, доклав значних зусиль до з’ясування обставин цензурування та проходження творів поета через цензурне відомство. Ще досі історія видання та поширення шевченківської літератури має чимало істотних дослідницьких лакун.
Імперія підтримувала російську оперу фінансово. Київські антрепренери отримували з міської казни щорічну цільову субсидію у 3000 рублів на постановку російських опер. Особливо відчутною ця підтримка стала після того, як Алєксандр ІІІ провів театральну реформу, відколи театр почали розглядати не як розважальний заклад, а як державну педагогічну установу, що відповідає виховним завданням уряду. Суттєві кошти йшли на постановки «Життя за Царя».Від 1939 року опера повертається до репертуарних списків, що не останньою чергою було зумовлено смаковими преференціями Сталіна. Отже, офіційно-патріотична опера, один із музичних знаків Російської імперії ХІХ століття і «головний оперний твір» сталінської радянської імперії. Як твір Ґлінки міг стати символом двох таких відмінних державних утворень?
Багато західних коментаторів здавалися здивованими сміливістю, дехто навіть сказав би — відчайдушністю російського президента Владіміра Путіна. Насправді не було підстав для анінайменшого здивування. Він діяв — і доволі успішно — у спосіб, що його давно усталила довга низка правителів, що простягається від часів середньовічної Московії через Російську імперію, Совєтський Союз, а тепер Російську Федерацію. Цей спосіб визначають історичні московитсько-російські геополітичні цілі й глибоко засілі культурні погляди. Від початку ХХІ століття — тобто вже понад десять років — Путін штрикав у те, що він уважає за слабкі місця України: Донбас, Крим і Закарпаття. Ми всі знаємо, що відбулося у Криму та на Донбасі. Але що із Закарпаттям?
Перша світова війна вперше поставила на порядок денний українське питання як питання політичне. А наприкінці війни на короткий час навіть постала власна українська держава. Ще чотири роки перед тим ніхто в Европі не міг би про таке й подумати. На час липневої кризи 1914 року та на початку війни Україна не була ні політичним гравцем, ані політичним суб’єктом, — навіть назву «Україна» в Европі переважно не знали. Більша частина українського населення мешкала в південно-західних реґіонах Російської імперії та в північно-східних областях цислейтанської Австро-Угорщини, Східної Галичини та Буковини — себто на заселених прикордонних територіях двох різних державних утворень. У Росії та між росіянами українців зазвичай називали малоросами, а в Габсбурзькій монархії — русинами.

Сторінки3