Навіґація за темамиЯк користуватись

Коли Владімір Путін не зміг досягти своїх цілей в Україні у політичний і економічний спосіб, він вдався до застосування сили, бо вирішив, що може це зробити. Він застосовуватиме силу, допоки, в його розумінні, результат буде вартий втрат. У цьому сенсі він не унікальний. Що міг би зробити Китай, якби його не оточувало кільце сильних держав, що їх підтримують США? Що зробила б Японія, якби вона була сильнішою і менш залежною від Сполучених Штатів у питаннях власної державної безпеки? Нам іще не випадало шукати відповіді на ці запитання, принаймні поки що, оскільки американська перевага й система альянсів, а також економічні, політичні й організаційні аспекти чинного світового ладу, які всі, зрештою, залежать від сили, тримають зачиненою цю скриньку Пандори.
Берлін повірив, що створювані протягом чверти століття політичні й економічні взаємозв’язки з Росією дадуть йому змогу ефективно вирішити ситуацію в Україні та дійти згоди з Путіним. У результаті Меркель і Штайнмаєр обрали шлях односторонніх стосунків у політиці щодо Росії, яскравим прикладом чого став так званий Нормандський формат ведення переговорів, який вони запропонували. Дистанціювавшись від позиції Вашинґтона, що її визнали за занадто непоступливу, Берлін також відмовився від пошуку консенсусу зі своїми реґіональними партнерами, насамперед із Польщею та Швецією. Однак у результаті ці дії цілком відповідали Москві й спричинили поглиблення розбіжностей між державами ЕС і НАТО, не даючи можливости створити спільну західну стратегію щодо війни, яку Росія оголосила Україні.