Навіґація за темамиЯк користуватись

Нація — неоднозначне поняття. Воно може слугувати історичному поступу, а може бути небезпечним. З одного боку, воно консолідує людей і надихає їх на великі звитяги, а з другого — в ім’я нації було вчинено чи не найжахливіші злочини в історії людства. Щоправда, у ХХ сторіччі в цьому з поняттям нації доволі вдало конкурувало поняття соціяльно-політичного класу. Бенедикт Андерсон стверджує, що нації — це завжди вигадані спільноти. Втім, суспільна фантазія аж ніяк не безплідна. Часто-густо вона вельми продуктивна. Її витвори живуть сторіччями, збагачуючи людську культуру й залишаючи нам таємничі вказівки щодо нашого майбуття. Проте суспільна свідомість здатна і на жахливі вигадки. Яскравим прикладом такого монструозного фантазму є Російська імперія в усіх її реінкарнаціях...
Дейвід Марплз, знаний канадський дослідник сучасних України та Білорусі, і його молодший колеґа з Албертського університету Фредерик Мілз уклали книжку з дванадцяти нарисів, присвячених різним аспектам недавніх українських подій, під назвою «Український Евромайдан. Аналіз громадянської революції». Тематику нарисів визначали, судячи з усього, не упорядники, а самі автори, тож збірка не відзначається монографічною цілісністю ані не претендує на синтетичне осмислення описуваних подій. Хоча деякі тексти, насамперед «Бойовики, організована злочинність та російський і евразійський націоналізми: випадок України» Тараса Кузя та «Медійне рамкування, репрезентації і вплив на громадську думку» Марти Дичок мають виразний монографічний потенціял.
Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Найпевніший спосіб збити з пантелику раціонального опонента – діяти непередбачувано. Саме непередбачуваність стала досконалою зброєю російського прем’єра Владіміра Путіна у російсько-грузинському конфлікті. Будь-який раціональний діяч насамперед зацікавлений контролювати своє оточення, а війна – скрайня форма відсутности раціонального контролю. Це пояснює, чому Захід на чолі з ЕС нервово повторює, що найважливішим у Грузії є перемир’я – а не істина, цінності чи інші високі ідеали. Війна – це гобсівський «природний стан», абсолютна протилежність назагал добре впорядкованого світу ліберал-демократів. У НАТО донедавна вважалося аксіомою, що безпека є неподільною. Для ЕС безпека стала обернено пропорційною до наближености певної країни до Росії.