Навіґація за темамиЯк користуватись

Напруга між візіями Заходу та Росії щодо нового порядку в Европі існувала від найперших днів епохи після «холодної війни». Захід зосереджувався на поширенні демократії, логічним наслідком чого було розширення ЕС та НАТО. Росія ж наполягала на збереженні своєї ролі як великої потуги та реґіонального гегемона. Полем битви стала Україна через свою першочергову значущість для Росії. Але Захід не міг здати Україну Росії, не зрадивши своїх зобов’язань щодо демократії та свободи вибору. Інакше кажучи, демократія почала змішуватися з геополітикою, і Помаранчева революція зробила це очевидним. «Кольорові революції» як інструмент поширення демократії становили загрозу не лише визначеній сфері інтересів Росії, а й її власній політичній моделі, і путінському режимові зокрема.
Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Однією з багатьох прогалин україністики, що їх наочно продемонстрували надзвичайні події минулого року, є неадекватне концептуальне й аналітичне ставлення до сучасного українського націоналізму. Моє припущення полягає в тому, що нові теми, гасла, символи й моделі поведінки, в яких виявляється сучасний український націоналізм, виникли з політичної активности в Києві та інших великих містах, а потім поширилися на більші маси людей, на яких вплинули дискурси груп активістів і ті інституції, в яких вони діяли. Це поширення, якому дуже посприяли масові протести й російська аґресія, демонструє вплив ідеологій і дій невеликих груп на настрої та ідентичності широких мас, а отже, виявляє міцний зв’язок між двома рівнями націоналізму.
Репресивна політика щодо національних меншин, переслідування їхніх активістів і ліквідування інституцій характерні для більшости авторитарних режимів, які леґітимізують себе через різні форми шовінізму і ксенофобії. Українська меншина в Росії хоч і є найчисельнішою, проте жодної реальної загрози російській національній єдності й безпеці не становить. Фізично вона розпорошена, мовно й культурно засимільована, політично пасивна. Навіть ті нечисленні українці, які ще не зовсім зрусифікувалися, зазвичай не наважуються виявляти свою українськість у здебільшого неприхильному до них, імпліцитно або й експліцитно українофобському середовищі. Більшість із них прийняли й інтерналізували панівний серед росіян погляд на українців як на «хахлів», «малоросів».
Будь-яка революція має сенс, коли радикально змінюється не тільки політична система, але й визначено боротьбу із зовнішнім чинником, у цьому випадку чинником імперії в образі Кремля. Москва добровільно ніколи не визнає жодної реформи, якщо вона суперечить імперській суті – підкорення Кремлю. Ці чинники актуальні зараз для України, яка робить другу спробу революційних перетворень. Наскільки вдасться – питання часу й мужности українців. Бо-ж як би не змагалась кремлівська пропаганда, історична пам'ять набагато міцніша й стабільніша, ніж тимчасові гасла. Після розпаду СССР пам'ять почала давати про себе взнаки щоразу частіше – відкрились кордони, з'явився інтернет, люди почали спілкуватись, отримувати колись цензуровану інформацію, врешті, думати.
З одного боку, Евромайдан - це ідеалізована Україна. Але не така, якою вона є чи вже стає. Бо до такого далеко. Ба більше, достеменно «такого» ніколи й не буде. «Помаранчева революція» навчила нас, серед іншого, й толерантности до того, що дійсність, навіть зроблена з найкращими інтенціями, все одно ніколи не спроможна сягнути наших ідеалів. Сподіваюся, зможемо дійти згоди, що революція виявиться немарною вже тоді, коли вдасться істотно поліпшити стан справ. І що це можливе тільки тоді, коли ми й після революції залишимося спільнотою залучених і солідарних громадян... Це великий виклик і велике завдання для обидвох сторін: узяти українську революцію як претекст і шанс почати нарешті довгі, ретельні, посутні розмови про те, якої спільної Европи ми хочемо.

Сторінки3