Навіґація за темамиЯк користуватись

Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Однією з багатьох прогалин україністики, що їх наочно продемонстрували надзвичайні події минулого року, є неадекватне концептуальне й аналітичне ставлення до сучасного українського націоналізму. Моє припущення полягає в тому, що нові теми, гасла, символи й моделі поведінки, в яких виявляється сучасний український націоналізм, виникли з політичної активности в Києві та інших великих містах, а потім поширилися на більші маси людей, на яких вплинули дискурси груп активістів і ті інституції, в яких вони діяли. Це поширення, якому дуже посприяли масові протести й російська аґресія, демонструє вплив ідеологій і дій невеликих груп на настрої та ідентичності широких мас, а отже, виявляє міцний зв’язок між двома рівнями націоналізму.
Репресивна політика щодо національних меншин, переслідування їхніх активістів і ліквідування інституцій характерні для більшости авторитарних режимів, які леґітимізують себе через різні форми шовінізму і ксенофобії. Українська меншина в Росії хоч і є найчисельнішою, проте жодної реальної загрози російській національній єдності й безпеці не становить. Фізично вона розпорошена, мовно й культурно засимільована, політично пасивна. Навіть ті нечисленні українці, які ще не зовсім зрусифікувалися, зазвичай не наважуються виявляти свою українськість у здебільшого неприхильному до них, імпліцитно або й експліцитно українофобському середовищі. Більшість із них прийняли й інтерналізували панівний серед росіян погляд на українців як на «хахлів», «малоросів».
Будь-яка революція має сенс, коли радикально змінюється не тільки політична система, але й визначено боротьбу із зовнішнім чинником, у цьому випадку чинником імперії в образі Кремля. Москва добровільно ніколи не визнає жодної реформи, якщо вона суперечить імперській суті – підкорення Кремлю. Ці чинники актуальні зараз для України, яка робить другу спробу революційних перетворень. Наскільки вдасться – питання часу й мужности українців. Бо-ж як би не змагалась кремлівська пропаганда, історична пам'ять набагато міцніша й стабільніша, ніж тимчасові гасла. Після розпаду СССР пам'ять почала давати про себе взнаки щоразу частіше – відкрились кордони, з'явився інтернет, люди почали спілкуватись, отримувати колись цензуровану інформацію, врешті, думати.
З одного боку, Евромайдан - це ідеалізована Україна. Але не така, якою вона є чи вже стає. Бо до такого далеко. Ба більше, достеменно «такого» ніколи й не буде. «Помаранчева революція» навчила нас, серед іншого, й толерантности до того, що дійсність, навіть зроблена з найкращими інтенціями, все одно ніколи не спроможна сягнути наших ідеалів. Сподіваюся, зможемо дійти згоди, що революція виявиться немарною вже тоді, коли вдасться істотно поліпшити стан справ. І що це можливе тільки тоді, коли ми й після революції залишимося спільнотою залучених і солідарних громадян... Це великий виклик і велике завдання для обидвох сторін: узяти українську революцію як претекст і шанс почати нарешті довгі, ретельні, посутні розмови про те, якої спільної Европи ми хочемо.

Сторінки3