Навіґація за темамиЯк користуватись

Історична нагода змінити конституцію, зліквідувати виборне президентство та обрати нову Верховну Раду. Суперечки точаться в основному про прероґативи, які повинен мати більш-менш могутній президент, чию необхідність для країни багато хто сприймає як даність. Тож чимало дискусій не виходять за рамки порівняння між «кучмізмом» 1996–2004 років і двовладдям 2006–2010 років – хоча жоден із цих періодів не можна назвати вдалою фазою новітньої політичної історії України. Чого країна насправді потребує, то це серйозної дискусії про діяпазон і структуру прероґатив парламенту. Ухвалена внаслідок таких дебатів реформа української політичної системи повинна привести до створення політичної системи зі слабким виборним президентом, в якій би де-факто домінувала Верховна Рада.
Більшість сьогоднішніх експертів, схоже, щиро вважає, що у міжнародній політиці Янукович продовжуватиме сумнозвісну кучмівську «багатовекторність», а у внутрішній – у подібний спосіб провадитиме політику «моментократії», тобто опортуністично маніпулюватиме різними кланами, групами та інтересами, реалізуючи насамперед інтереси власні та найближчого оточення. Ці передбачення видаються мені помилковими з двох причин. Насамперед, не стало тих ідеальних можливостей для маніпуляцій, що мав Леонід Кучма. Успішно окупувавши псевдоцентристську нішу і з неї подаючи себе як поміркованого політика, правдивого миротворця, що зрівноважує інтереси сходу і заходу, комуністів і націоналістів, проросійських і проевропейських радикалів, він ефективно марґіналізував своїх опонентів – і лівих, і правих, вишто