Навіґація за темамиЯк користуватись

Однією з багатьох прогалин україністики, що їх наочно продемонстрували надзвичайні події минулого року, є неадекватне концептуальне й аналітичне ставлення до сучасного українського націоналізму. Моє припущення полягає в тому, що нові теми, гасла, символи й моделі поведінки, в яких виявляється сучасний український націоналізм, виникли з політичної активности в Києві та інших великих містах, а потім поширилися на більші маси людей, на яких вплинули дискурси груп активістів і ті інституції, в яких вони діяли. Це поширення, якому дуже посприяли масові протести й російська аґресія, демонструє вплив ідеологій і дій невеликих груп на настрої та ідентичності широких мас, а отже, виявляє міцний зв’язок між двома рівнями націоналізму.
Протягом шести років, що минули від появи на українській художній сцені груп та індивідуальних художників, які декларують зацікавлення політичним і соціяльним активізмом і мистецькими практиками на межі лівого активізму (передовсім тут треба згадати виникнення групи Р.Е.П. як мистецької реакції на громадянські протести кінця 2004 року), дуже поширилася теза про те, що покоління художників, чия мистецька практика розпочалася наприкінці 1980-х чи на початку 1990-х років, було й залишається аполітичним і уникає політичних постав. На такому тлі радикально новим феноменом видавалися мистецькі дії, живлені інтересом до політичної та соціяльної реальности, а також вірою у роль мистецтва як соціяльного проєктувальника, спроможного підштовхнути суспільство до змін на краще – вірою, можна сказати...