Навіґація за темамиЯк користуватись

Розглядаючи драматичні події у Криму та на Донбасі, що розгорнулися навесні 2014 року і тривають досі, чимало експертів та й просто громадян України вбачають у них ледь не безпосередні наслідки революційних подій, що спалахнули восени 2013 року. Та чи справді Евромайдан запалив це небезпечне багаття, якого досі не можна загасити? Чи Революція гідности, яка несла ідею европейськости, що передбачає демократичність, узаєморозуміння і толерантність, могла призвести до жорстокого протистояння? Та й чи на порожньому місці відбулись анексія Криму й окупація частини східної України? Чи справедливо Російська Федерація вважає Азовське море мало не за власну внутрішню водойму й дозволяє собі збройні напади на українські судна в районі Керченської протоки?
Чиновники постійно наголошували потребу в «російському елементі» (тобто етнічних росіянах) під час колонізації прикордонних земель. Найзгубнішим наслідком цієї націоналістичної переорієнтації в бік того, що можна назвати раннім різновидом російської демографічної політики, став дозвіл чиновникам відбирати «зайву землю» в неросійських, кочових чи напівкочових народів, яку раніше було надано для випасу худоби. Понад усе було поставлено сільськогосподарські потреби Росії. Нерівність народів у багатоетнічній імперії стала ще суворіша, ніж досі. Втім, історія колонізації, як її викладено в сучасних колоніяльних студіях, – це щось більше, ніж державна політика і рух поселенців. На російських рівнинах були зони етнічної взаємодії, що перебували під інтенсивним впливом процесу масового заселення.