Навіґація за темамиЯк користуватись

Провладна Партія справедливости і розвитку (ПСР, турецькою – Adalet ve Kalkınma Partisi, АКР), яку очолює нинішній президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоґан, звинуватила в заколоті послідовників відомого турецького проповідника й богослова Фетхулаха Ґюлена, який нині мешкає в Пенсильванії. Релігійна організація Ґюлена та Партія справедливости і розвитку довгий час (від 2002 року, коли ПСР прийшла до влади) виступали єдиним фронтом задля досягнення спільної мети. Однак 2013 року після гучного корупційного скандалу та розгону демонстрацій у парку Ґезі політичні шляхи лідерів розійшлися. Відтак очільники провладної партії проголосили прихильників Ґюлена «п’ятою колоною» та «паралельною державою», що прагне збаламутити народ і скинути уряд...
Заснований на правилах підхід Східного партнерства ґрунтується на фундаментальному нерозумінні того, як функціонують постсовєтські суспільства. В основі ЕС лежить Веберове припущення, що раціональні й доброякісні бюрократії застосовують правила і що ці правила є кантіянськими — у тому сенсі, що вони універсальні і застосовуються неупереджено. Утім, у постсовєтських суспільствах «правила» є навмисно вибірковими. Закон навмисно непередбачуваний — це засіб покарати ворогів і винагородити друзів. Бюрократія — це синекура, спосіб стягувати ренту із беззахисної пастви. Коли урядові посади пропонуються з цінником, стає зрозуміло, що тут щось не так. Тож пропозиція ЕС запровадити «більше правил» у рамках Східного партнерства не матиме сенсу, якщо не змінити політику на місцях, політичну культуру.
Фраза «українська криза», яку найчастіше вживають на позначення сучасного конфлікту в Східній Европі, вводить у подвійну оману. Вона не лише відволікає від головного підбурювача і рушійної сили ескалації конфліктів у Криму та на Східній Україні, тобто Кремля, але й може спричинити хибне враження про «українську кризу» як суто місцеву й тимчасову проблему. «Українська криза» матиме різні наслідки для міжнародних відносин поза межами Східної Европи. У зв’язку з тим, що Будапештський меморандум про ґарантії безпеки 1994 року щодо України знецінився, ця криза підриває всесвітні зусилля, спрямовані проти поширення зброї масового знищення. Вона здійснює дедалі помітніший неґативний вплив на економіку Росії та її становище у світі.
Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Русофільство, необізнаність і антиамериканізм пояснюють, чому деякі закордонні ліві та ліберали застосовують до України подвійні стандарти; ніби українці були не гідними самовизначення, як будь-який інший колонізований народ. Автори «Точки спалаху» засуджують українську незалежність і її новий капіталістичний уряд – але не путінський імперіялістичний неоліберально-капіталістичний уряд – як «фашистську хунту» і не вважають неоліберально-капіталістичний російський уряд за імперіялістичний. Нездатні заперечити, що путінський уряд є капіталістичним, вони мовчазно приписують йому «проґресивну» роль, бо він антиамериканський і використав трохи доходів від нафти і газу для фінансування соціяльних програм.
Берлін повірив, що створювані протягом чверти століття політичні й економічні взаємозв’язки з Росією дадуть йому змогу ефективно вирішити ситуацію в Україні та дійти згоди з Путіним. У результаті Меркель і Штайнмаєр обрали шлях односторонніх стосунків у політиці щодо Росії, яскравим прикладом чого став так званий Нормандський формат ведення переговорів, який вони запропонували. Дистанціювавшись від позиції Вашинґтона, що її визнали за занадто непоступливу, Берлін також відмовився від пошуку консенсусу зі своїми реґіональними партнерами, насамперед із Польщею та Швецією. Однак у результаті ці дії цілком відповідали Москві й спричинили поглиблення розбіжностей між державами ЕС і НАТО, не даючи можливости створити спільну західну стратегію щодо війни, яку Росія оголосила Україні.

Сторінки2