Навіґація за темамиЯк користуватись

Справді, Свідзінський довгий час був мовби й присутній і водночас неприсутній у нашій культурній свідомості. Його знали у вузькому колі літературних ґурманів, час від часу видавали, до кінця не усвідомлюючи, який мистецький скарб маємо в його особі. Бракувало фактологічних знань про його життя, долю його творів. Та повсякчас відчувалася віртуальна присутність цього поетичного феномена; від нього, як від далекої зірки, надходили якісь світляні сиґнали. Ті сиґнали ловили й на них відгукувалися. Ентузіястичними зусиллями багатьох дослідників, зокрема Василя Борового, Андрія Чернишова, Василя Яременка, Олександра Рибалка, Валерія Шевчука, поетового небожа Анатолія Свідзинського, вдалося досягти суттєвого зламу в усвідомленні значення та ваги цього поета, прояснити долю його спадщини.
Одного разу мені запропонували дивну гру – на папері, змережаному безладним орнаментом, побачити якийсь напрочуд гарний малюнок. Для цього треба було по-особливому скосити очі. За кілька хвилин, якщо вистачало терпіння, кольоровий хаос перетворювався на ошатний замок – із баштами, мостами, смолоскипами та іншими атрибутами мультиплікаційного середньовіччя. Коли я вперше прочитав уривки повісті Степана Процюка ще у «Текстах», мені закортіло побачити щось більше, аніж безладдя й навмисну фрагментарність. На жаль, навіть повний текст у «Сучасності» не наблизив до розуміння задуму й не заповнив утворювані прогалини. Але твір «тримав» чимось іншим: у вимірах саме «живої, психологічно-емоційної прози, що ставить питання», повість-мозаїка «Імени твого ради...» варта уваги.

Сторінки3