Навіґація за темамиЯк користуватись

Кримський іще 1918 року, за часів гетьманату Скоропадського, сформулював у начерках до завдань Академії наук, що створювалася у Києві, доволі широке розуміння історії України, що містило східний компонент і обмежувало виняткову прероґативу славістики. Як підкреслював Кримський, стародавня історія теперішньої Росії була місцем життя різних східних народів, і перед українською наукою стояла низка завдань, що очікували на планову розробку. Іраністика, тюркознавство та арабістика (на арабістиці робився особливий наголос) — без цих трьох наук всебічна, позбавлена однобокости історія українства неможлива; без них зяючі лакуни будуть неминучі у самій україністиці.
Мар, Бодуен та Кримський не належали до однієї лінґвістичної школи і дотримувалися доволі різних лінґвістичних поглядів. Наше завдання не зводиться до того, щоб показати очевидний «зовнішній» вплив ідеологічних чинників (наприклад, захисту прав «малих націй») на специфіку того, як вони ставили «внутрішні», суто наукові завдання. Набагато цікавіше і важливіше простежити зворотний процес: до кінця ХІХ століття самі наукові принципи й пізнавальні настанови вже досить жорстко задавали загальні формати соціяльного пізнання та дії (тут можна апелювати до положення німецького історика Лютца Рафаеля про обнаучування соціяльного у добу пізнього Модерну).
У всьому розмаїтті українських літературних антологій ХХ століття Олена Галета виокремлює декілька смислових груп. Окремо прописано історію перекладних антологій та низку радянських антологій-хрестоматій із їхнім класицистичним розподілом за «родами та жанрами», із дидактичними статтями та «відображеним каноном» (постійним озиранням на російські «зразки»). Однак у чотиритомній «Антології української поезії» (1957), яку упорядкував Максим Рильський разом із Миколою Нагнибідою, була суттєва новація, яку Олена Галета цілком справедливо вважає за надзвичайно важливу для концептуальної історії літератури: вперше «лінійку поетів» відкриває Григорій Сковорода і українське бароко стає одним із базових елементів у новій моделі літератури та культури.
Українські еміґранти ХХ століття раптом виявляються «людьми нізвідки»; обриси їхньої батьківщини не проступають навіть на тих картах, які зображають минуле... Якщо доля всіх еміґрантів — живити уявлення про батьківщину своєю ностальгією, то для еміґрантів-українців батьківщина також була утопією; зокрема, після Другої світової війни вони змушені були покидати держави, у яких і до того не цілком почувалися вдома. Із іншого боку, ці еміґранти з відсутньої батьківщини складно знаходили собі відповідне місце в дослідженнях і класифікаціях глобального міґраційного руху. Слід визнати, що протягом ХХ століття еміґрували багато, а писали про ці переміщення ще більше. Однак українські вигнанці, попри неабиякі їхні здобутки, так і не стали у цих писаннях «гедлайнерами».

Сторінки3