Навіґація за темамиЯк користуватись

Серед чималої кількости публікацій про Україну, що з’явилися в міжнародних часописах і видавництвах за минулі п’ять років, книжка Романа Цибрівського, професора географії та урбаністики університету Темпл у Філадельфії, вирізняється принаймні тим, що вона не про війну і навіть не про політику (наскільки це взагалі можливо у книжці про соціяльну історію найбільшої, найважливішої і найзнаковішої української річки). Сам автор окреслює книжку як «почасти культурну географію реґіону, почасти історію, соціологію та подорожні нотатки». У ній відбився його особистий досвід: відвідання розмаїтих місцевостей уздовж Дніпра, обширна лектура доступних джерел (українською, англійською та російською мовами) і, можливо, найголовніше — «давня любов до річок і повага до їхньої ролі в історії...
Фраза «українська криза», яку найчастіше вживають на позначення сучасного конфлікту в Східній Европі, вводить у подвійну оману. Вона не лише відволікає від головного підбурювача і рушійної сили ескалації конфліктів у Криму та на Східній Україні, тобто Кремля, але й може спричинити хибне враження про «українську кризу» як суто місцеву й тимчасову проблему. «Українська криза» матиме різні наслідки для міжнародних відносин поза межами Східної Европи. У зв’язку з тим, що Будапештський меморандум про ґарантії безпеки 1994 року щодо України знецінився, ця криза підриває всесвітні зусилля, спрямовані проти поширення зброї масового знищення. Вона здійснює дедалі помітніший неґативний вплив на економіку Росії та її становище у світі.
Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Багато західних коментаторів здавалися здивованими сміливістю, дехто навіть сказав би — відчайдушністю російського президента Владіміра Путіна. Насправді не було підстав для анінайменшого здивування. Він діяв — і доволі успішно — у спосіб, що його давно усталила довга низка правителів, що простягається від часів середньовічної Московії через Російську імперію, Совєтський Союз, а тепер Російську Федерацію. Цей спосіб визначають історичні московитсько-російські геополітичні цілі й глибоко засілі культурні погляди. Від початку ХХІ століття — тобто вже понад десять років — Путін штрикав у те, що він уважає за слабкі місця України: Донбас, Крим і Закарпаття. Ми всі знаємо, що відбулося у Криму та на Донбасі. Але що із Закарпаттям?
Чи стане Крим найновішим членом Союзу невизнаних пострадянських держав (офіційна назва звучить краще: Співдружність за демократію та права народів), до якого вже входять Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія й Нагірний Карабах? Я займаюся передовсім Україною та Росією, проте свого часу досліджувала й непрозорі зв’язки між внутрішньою та зовнішньою політикою у невизнаних державах. Доля (і ґрант від ЄС) привели мене до Придністров’я. Робота в цьому реґіоні, дослідження його енергетичного сектору і зв’язків між сепаратизмом і збагаченням еліт дають мені змогу припустити: така модель нічого доброго Криму не віщує. Можливо, перетворення Криму на невизнану державу не віщує нічого доброго і Росії. Воно створило б небажаний прецедент територіального сепаратизму, якого так боїться сама Москва.

Сторінки2